Марко зацікавився тією штукою, забувши про власну безпеку. Хмара набувала то обриси дракона, то літака, то птаха. Як на лихо, попереду простягалася рівнина, наче випрасувана велетенською праскою. «Хіба не можна було посадити тут дерева?» – обурився хлопець. Однак, це було б під силу лише ельфам– переліткам, бо під ногами лежав пісок упереміш із жорстким камінням, порослим миршавою травицею. Помалу те, що випромінював велетенський згусток чаклунської сили, викликало в Марка неспокій, а далі – страх. Він не знав, як з цим боротись. У дитинстві йому снився сон: щось велетенське, безжальне хоче його поглинути. Чаклуни, особливо, досвідчені, ніколи не виступають проти сили, яку не можуть здолати: вони спостерігають за нею, вивчають на безпечній відстані. Тому Марко рвонув з місця і помчав, наскільки дозволяли його прудкі ноги. Пробігши метрів двісті, натрапив на видолинок і побачив, що попереду чимчикує якийсь чоловік: помаленьку, без жодного страху.
– Гей! – крикнув до нього Марко.
Чоловік хитнувся і раптом впав на землю, затуливши голову руками, наче на нього мав упасти камінь. Досить дивна переміна. Втім, по його порваній одежині можна було здогадатися, що то прибулець з іншого світу.
– Вставайте й біжіть! – схилився над ним хлопець. – Нас наздоганяє хмара!
Він обернувся. Господи, хмара тепер набула вигляду людського обличчя – бородатого імператора!
– Біжіть до станції! Тікайте, бо загинете!
Він шарпнув чоловіка за комір, а тоді надлюдським зусиллям підняв його на ноги. І раптом згадав, що чув про ловчу хмару: вона полює на втікачів із Імперії. Але того, хто не боїться, вона не спіймає. «Я вже не боюся, – повторював Марко, тягнучи за собою незнайомця, хоч той був босий і міг терпіти біль, та зараз це не мало жодного значення. Врешті чоловік отямився й спитав, не спиняючи бігу:
– Це Королівство?
– Королівство! – підтвердив Марко.
– Тоді нехай ця хмара йде до дідька! – вигукнув чоловік і помчав так швидко, що ноги майже не торкались землі.
Позаду них чувся тріск. Із моторошної хмари, якій, здається, набридло міняти подобу, стрілами посипались вертикальні блискавки. Вони б не завдали шкоди цій сухій землі, проте могли вцілити у втікачів, паралізувавши тіло.
– До дідька! – загорлав чоловік. – Хай живе Королівство!
Якби не надзвичайність ситуації, він би міг здатися божевільним. Але Марко вже побував у Серединному світі й розумів, яка то радість – опинитися в Королівстві. Тим часом на небі з’явилась інша хмара, біла й величезна. Вона неквапно рухалась назустріч ловчій хмарі. Обидва втікачі вже знесилились. Гарячий піт заливав очі, усе довкола хиталось. І що там діялось у небі, ні Марко, ні той незнайомий чоловік уже не бачили. Зненацька їх огорнуло щось біле і м’яке, і коли вони випливли з цього блаженного прохолодного туману, то побачили перед собою двері станційного будиночка. Вони вскочили туди одночасно, а Марко ще й засунув засувом двері.
2
Було чутно, як калатають їхні серця, а потім у дах, стіни й двері залізничної станції вдарила буря. Зірвала кілька черепиць, гримнула чимось у рейки – й ті заголосили-задзвеніли. Буря виникла від зіткнення двох хмар, чорної та білої, й відгомін її пройшов по всьому Королівству. Невже хмари не могли розійтись мирно, адже небо таке велике? Так подумав би кожен, тільки не Марко. Хмари – не люди, і їм не властиво те, що робить людей людьми, особливо, коли це розумні хмари. Але Марко про це зараз не думав. Знову встряв у халепу, та ще й не сам. Незнайомець лежав поруч на підлозі, чекаючи, що з будинку ось-ось зірве дах. Підвалу тут не було, тож сховатися краще було ніде. Вони були заручниками стихії. За вікнами, що виглядали на колію, було темно, як увечері. Хоч би потяг прийшов. Марко ним уже їздив і жодного разу не бачив, щоб хтось сідав чи сходив на цій станції.
Чоловік раптом підняв голову і, перекрикуючи шум бурі, прохрипів:
– Це справді Королівство?
– Так! – крикнув Марко, намагаючись усміхнутись якомога привітніше.
Незнайомець сів. Йому було десь років тридцять; худющий з поголеною наполовину головою, як у панка, й вухами, як у ельфа. Проте не був ні панком, ані ельфом.
– Нарешті! – сказав він.
І тут настала тиша. Може, від слова «нарешті», а може, через те, що хмари нарешті з’ясували стосунки, як це буває між політиками: почубляться вгорі, а чути внизу. Та Марко серцем відчув, що вся ця катавасія розігралася через незнайомця, котрий міг прибути сюди лише з Імперії, що вкрай рідко траплялося. Він відчув щось схоже на повагу до цього дивного чолов’яги. Що ж, якщо вони без перешкод дістануться до столиці, то втікач може не перейматися. Імперія давно вимагала від Королівства видавати їй перебіжчиків, однак швидше сонце зійшло б на заході, аніж це трапилося. Видати людину, що прохає захисту? Таку виснажену, нещасну, загнану в глухий кут? Це ж треба таке придумати!