Марко встав і роззирнувся. Три дерев’яні лави й пожовклий розклад на стіні. Годинник, який зупинився на третій двадцять. Усе, як завжди. Незвичайним було лише те, що він був тут не сам.
Марко відчинив двері на перон, обережно визирнув. Блищали рейки, всіяні листям з кущів, що росли на протилежному боці. Хмари зникли, але небо було сіре, наче у битві чорної та білої хмар ніхто не переміг і вони змішались одна з одною. Повернувшись, він зіткнувся в дверях з чоловіком.
– Я все ще не вірю. Ми в Королівстві? – спитав він утретє.
Якби він зразу опинився у столиці, то так би не казав. Маркові стало аж незручно, що все довкола таке убоге, запилюжене.
– Незабаром приїде потяг, – сказав хлопець. – Він відвезе нас до столиці Королівства.
У Марка аж язик свербів від запитань, проте він не насмілився щось запитувати. Кожен має право на таємницю.
– У вас немає клаптика паперу? – в чоловіковому голосі почулося благання. – Поки ми чекатимемо потяга, я почав би писати роман. Ні, краще не треба! Я надто схвильований...
– Мене звати Марко.
– Дуже приємно. Я називаю себе Герман Гессе. Це не те ім’я, яким мене звали там.
– Герман означає «посланець богів», – зауважив Марко.
– Так, я посланець, – гірко посміхнувся той. – У мене на спині написано послання. Боюсь, його ніщо вже не зітре...
Марко знову нічого не спитав. Саме над’їхав потяг, що складався з п’яти вагонів. Бадьорий потяг, помальований у зелений колір, і забризканий дощем.
Коли вони сіли на лавку в найближчому вагоні, Марко подарував чоловікові свій записник, вирвавши з нього три перші списані сторінки. Вагон смикнувся і плавно покотився по колії. А Герман Гессе замість того, щоб дивитись у вікно, витяг з кишені недогризок олівця й почав писати. Бідоласі не терпілося. Так буває, коли тобі довго не вдається розпочати якусь справу. Власне, тепер турбуватись не було про що. Через чотири години вони будуть у столиці. Та дарма він думав, що Герман поринув з головою в писання роману, бо, щойно потяг зупинився, той здригнувся і поблід. То була така невелика станція, що для їхнього вагона просто не виявилося місця на пероні. І тому здавалось, що потяг хтось зупинив. На щастя, майже одразу потяг рушив знову, і до вагона увійшов великий сірий кіт у чорну смужечку, трохи схожий на Сиволапа. Коти подібної масті, мають схожу вдачу. Про це в Королівстві знав кожен ще зі школи, адже знання котячого характеру потрібне для того, щоб жити в злагоді з цими чудовими істотами. Прибульцям з того було трохи дивно, бо ж вони не знали про величезну роль котів у історії Королівства. Від їхнього ставлення до котів і до інших тварин залежало саме перебування в Королівстві. Отже, на Германа чекало перше випробування. Він спершу вирячився на кота, котрий спокійно вмостився на лаві й, підібгавши лапки під себе, став роздивлятись інших пасажирів, тобто Марка і Германа.
Обличчя втікача розплилося в блаженній усмішці:
– Котик!
Марко кивнув.
– Ви колись бачили котів?
– Коли я був маленьким, у нас була кицька Матроска. Спершу думали, що то Матрос, а потім виявилось – Матроска. Бабуся розповідала, що вона залишала кицьку мене доглядати, коли йшла на роботу. І перше слово, яке я вимовив, було «киця».
Вони трохи помовчали, милуючись котом, котрий вивчав їх, мружачись від тіней, що пробігали вагоном.
– А цей кіт, він що не має дому? – пошепки спитав Герман.
– Не думаю. Певно, у нього якісь справи у столиці.
– О, – зітхнув Герман, – я забув, тут усе по-іншому.
Кіт не спускав з них великих зелених очей, особливо, з Германа, аж доки той не позіхнув. Очі заплющились, і прибулець заснув. Тоді кіт теж вирішив перепочити, бо ці делікатні істоти дуже швидко втомлюються. Скрутився клубочком, обгорнувся хвостиком і заснув. На Марка цей сеанс гіпнозу не подіяв. Спати йому зовсім не хотілось, та й у вагоні було холодно від протягів.
Починалося щось вельми цікаве після стількох місяців невизначеності й вагань. З Германової руки випав записник. Сірий кіт миттю на це прореагував. Він підбадьорливо глянув на Марка. Той підняв записник і, кладучи на лавку біля попутника, краєм ока прочитав написане: