3
А в цей час (хоча годинники, можливо, показували інший час, бо все-таки це різні світи) у Серединному світі, в славному місті Львові, вийшов прогулятись дід Пилипко, тепер пан Пилип. Він мешкав уже не в підвалі, а в симпатичній світлій однокімнатній квартирці на восьмому поверсі, на любій його серцю Майорівці. До кінцевої зупинки трамвая його вабило відчуття, котре освічені люди називають ностальгією. Тепер насіння й горішки продавали дві бабці, але цей товар був зовсім не такий якісний, як у діда Пилипка. Бабці були наче близнючки: закутані по вуха, як у мороз, так і в спеку.
Дід Пилипко не позбавляв їх заробітку, проте вони ставилися до нього з підозрою, навіть неприязню. Тому він ставав у них за спиною, прихилившись до кіоску: ану ж знову трамвай чхне і вікна розсиплються на друзки. Це означатиме, що прибув хтось із Королівства. Звісно, дід знав багато про Королівство і навіть завів у себе вдома черепаху Зосю, котру покинули напризволяще дітиська біля смітника. Він нічого не мав проти котів, але боявся, що порядний кіт не захоче жити на восьмому поверсі. За свої сімдесят років дід Пилипко зазнав доволі смутку і більше не хотів зазнавати. Хоча від долі, як кажуть, не втечеш, не сховаєшся.
Старий зустрів і провів п’ять трамваїв. Це не означало, що він стояв довго. Трамваї та тролейбуси у Львові ходять не за розкладом, а табунами: в середньому – один табун на годину-півтори. Мабуть, у гурті їм веселіше. Написи на них були страшнуваті: «Володар темряви», «Примара в цирку», «Убивство на Мангеттені»... Тільки один трамвай відрізнявся від решти, бо рекламував не фільм, а чортзна-що: «Блохи? 3 ким не буває!» Чи то намагався схилити людей до думки, що блохи – живі істоти і їх треба шанувати, чи то змиритися з ними раз і назавжди. Обміркувавши напис, дід Пилипко почимчикував до закладу, що стояв уже років сорок скраєчку парку й мав поетичну назву «Зелений гай». Правда, до цієї фанерної буди ядучо-зеленого кольору порядні люди не заходили. Заклад мав лиху славу. Там надвечір збирались довгомуди, вовкулаки й навіть опирі, от чому в парку небезпечно гуляти, коли геть стемніє. Тут часто бував Мортіус. Збираючи конфіденційну інформацію, тут він познайомився з дідом Пилипком і зав’язав з ним не лише ділові, а й приятельські стосунки. Пилипко заходив у «Зелений гай» погрітися чи освіжитись і був, безперечно, найшановнішим клієнтом, бо не належав до тієї потолочі, що промишляє уночі, грабуючи й попиваючи кров посполитих мешканців та гостей Львова.
Втім, дід не бачив Мортіуса вже рік. Він розумів, що тільки виняткові обставини змусять колишнього репортера покинути Королівство та дружину, й підсвідомо шукав такі обставини. Віднедавна щось уже бриніло в повітрі, і він відчував це, як ревматики відчувають переміну погоди. Кожного разу, заходячи до закладу, дід Пилипко шукав очима опецькуватого репортера з кухлем пива в руці й диктофоном у кишені.
Ні, і сьогодні його не було. Юрмилося повно люду, цікавого і небезпечного. Дід Пилипко взяв пиво в буфетниці Гандзі, яку знав уже тридцять років, і став сумирно в куточку. Постійні клієнти знали, що дід отримав спадок із Австралії, тож довкруги нього утворилося поштиве коло. Проте не таке велике, щоб він не чув балачок неподалік. Дід Пилипко прикидався глухуватим. Це було зручно, бо він не міг стати небезпечним свідком і міг не відповідати, коли чув щось образливе для себе. Його батярське минуле відійшло навіки: бійки, дуелі, биття вікон у кнайпах і співи до ранку на Левандівці.
Отаким був дід Пилипко. Всі знали про його бурхливу молодість, і до того, як він отримав спадок з Австралії, йому ставили пиво за те, що розповідав. Але тепер йому не наважувалися виставляти, бо дід злетів аж на восьмий поверх, ставши власником повноцінного помешкання. Проте навіть вовкулаки й довгомуди розуміли, що таке туга за чимось цілком протилежним.
За спиною у нього розмовляли про ціни на м’ясо і про депутатів, часом переходячи на футбол. Тут можна було сп’яніти навіть від випарів алкоголю й тютюнового диму, до якого часом домішувався солодкавий запах зіллячка. Спершу нічого цікавого дід не почув, але потім два молодики в спортивних штанях почали розмову.
– А ми не спізнимось?
– Пішли вони...
– Слухай, Міську, я так собі думаю, що Повелитель не дозволив би цього.
Дід Пилипко присунувся на п’ять сантиметрів ближче.
– Цікаво, чим нам заплатять... Доларами?
– Кат його знає! Такі крутелики можуть і кинути. Диви, вже виходять. Гайда!
За кілька хвилин заклад спорожнів. Лишились хіба два місцеві п’янички – Стефко і Куба. Просто алкоголіки, не довгомуди і не відьмаки.