– Дивина! – вголос мовив Пилипко.
І тут буфетниця Гандзуня вереснула:
– Ану, вимітайтеся звідси! Переоблік!
Це не стосувалося діда Пилипка, бо Гандзуня зверталася виключно до Стефка і Куби, але він поквапно вийшов з-за столика і, проходячи повз буфетницю, докірливо глянув їй в очі. І хоч знав її дуже давно, тільки тепер побачив, що вона – відьма. Тридцять років ця відьомська рука наливала йому пиво, страшно подумати!
– Переоблік, то переоблік, – примирливо мовив дід, відводячи очі й складаючи в кишені дулю. – Дякую за пиво!
– Прошу! – сухо відказала Гандзуня і заходилася виганяти п’яничок. Ті майже не чинили спротиву.
Надворі ще ясно світило сонце, на всі світи – Серединний, Королівство та Імперію. А нечиста сила затівала якусь темну справу.
Дід Пилипко почвалав у парк, що звався Погулянкою, відколи він себе пам’ятав. Сів на лавку, від якої довгомуди ще позаторік відірвали спинку, й мовив сам до себе:
– Спокійно!
«Яке моє діло? – думав він. – До Королівства їм зась, а тут гірше, ніж є, вже бути не може. Я старий, я вже дуже старий і не годен воювати...»
Повз нього промчала Гандзуня, тільки скинула фартух. Вона зиркнула на Пилипка своїми чорними відьомськими очима й прошипіла:
– Йди, старий, спати!
Від того погляду в Пилипка всередині пиво перетворилось на грудку криги, а вуха заклало. Він втиснувся в лавку, і тепер вже злякався по-справжньому. Подумав, що відколи Мортіус утік із Серединного світу разом з Тигрисиком, він осиротів і взагалі нічого тепер не вартує. Ширше розплющив очі й помітив, що світ довкола нього перемінився на гірше: навіть сміття в парку побільшало. Може, він просто цього раніше не помічав, але Львову і йому особисто дуже бракувало пані Олімпії, Люцинки, Мортіуса і Тигрисика. Та коли він приплентався додому, де на нього чекала Зоська з її мудрими терплячими очима, відьомські чари перестали діяти, і, чухаючи черепасі панцир, дід Пилипко мовив:
– Чуєш, Зосько, я хочу, щоб ти знала... Нема такого зла, щоб на добре не вийшло!
4
Зненацька Герман розплющив очі й сказав, показуючи поперед себе:
– То інший кіт!
Марко знизав плечима. Він задрімав і не бачив, що кіт зійшов на одній зі станцій, а його місце зайняв інший, також сірий у чорні смуги.
– Можливо, – відповів хлопець. – Я навіть не помітив.
– Як можна було не помітити? – обурився Герман. – У того очі були зелені, а в цього – жовті. Таке враження, ніби коти стежать за мною. І мені це не подобається.
Тепер уже обурився кіт. Правда, не вийшов з вагона, а повернувся спиною до обох пасажирів. Вуха він прищулив, а його хвіст почав тремтіти.
– Нічого дивного. Там, звідкіля я прибув, стежать за кожним. Але до цього неможливо звикнути...
– Я не думаю, що коти за нами стежать. Їм просто цікаво, що то за людина, котрій вдалося неможливе – переплисти Межову ріку.
Герман хотів щось відповісти, але передумав. Натомість задивився у вікно на невеличкі будиночки, оточені садками. Крізь відчинене вікно влітали квіткові пахощі. Потім він розгорнув записник і заходився розглядати написане в ньому.
– Що ж далі? – спитав, не звертаючись ні до кого.
– Я мешкаю в столиці. Цей потяг прямує туди. Якщо хочете, зупинитесь в мене. Відпочинете, а тоді вирішите, що робити далі.
– А що скажуть ваші батьки?
– Мої батьки померли.
Герман здригнувся, але не сказав ні слова. Та й що тут скажеш? У нього теж не було нікого на світі. Кіт, що, здавалось, відгородився спиною від усього світу, раптом стрибнув аж до стелі за нетлею, однак промахнувся. Він вдарився, хоча й упав на всі чотири лапи.
– Бідолаха, – співчутливо мовив Марко. – Дався тобі той метелик...
Кіт промахнувся не з власної вини. Просто тієї миті потяг смикнувся, а потім і взагалі став. Хтось зупинив його навмисне. Може, навіть інший кіт. Марко підвівся.
– Почекайте, – сказав він. – Піду гляну, що там сталося.
Марко пішов до виходу. Проминув кота. Той був дуже стривожений, і допіру Марко опинився в тамбурі, шмигнув у нього під ногами й вистрибнув з вагона. Марко ступив на східці й висунув голову. Спочатку подивився вперед, тоді назад, а потім уже на землю. У призахідному сонці на дорозі, що йшла паралельно до колії, блищали викладені з камінців і шматочків битого скла слова:
Люди королівства у небезпеці!
Одразу після того, як він прочитав напис, хмара затулила сонце і потяг рушив далі. Маркове серце тривожно стиснулося. Він уже давно не був удома. Не бачив Серпня, Люцини. Не бачив Мортіуса, котрий втішався сімейним щастям у напіврозваленому замку. Увесь цей час Марко думав тільки про себе. А коли переймаєшся тільки власними проблемами, світ довкола змінюється на гірше. Майже непомітно, але змінюється, бо йому не вистачає тебе. Твого розуму, серця, твого відчуття небезпеки. Те саме відбувається, напевно, з письменником із Імперії, Германом Гессе. Без нього там теж стало гірше.