Повернувшись до вагона, Марко побачив, як Герман знову щось пише в записнику, абсолютно байдужий до того, що потяг спинився. Мабуть, і в Імперії потяги зупиняються ні з того ні з сього. Хлопець сів на іншу лавку, сперся ліктем на підвіконня й задумався, що ж могло трапитися, чому люди Королівства у небезпеці.
А Герман тим часом писав, не замислюючись, чи це початок роману, чи думки, яких він не міг висловити цьому хлопчині, котрий, можливо, врятував йому сьогодні життя. Писати виявилось легше, ніж говорити, бо співрозмовники не дають сказати, перебивають і навіть сперечаються. Олівець літав від одного краю сторінки до іншого, не спиняючись ні на мить:
Є книжки, що можуть змінити світ. Є вони і в Королівстві, в Імперії та інших світах. Де не пишуть і не читають таких книжок, світ завмирає і починає хворіти. Звісно, є книжки, що завдають шкоди. Але потім хтось напише іншу – і настає рівновага.
Герман подумав, що написати далі. Може, слова, які часто вживала в розмові його бабуся: «Бува й таке». Бабуся Маргарита, котра виховувала його, коли батько з матір’ю опинились у Мурі. Вони так і не вийшли звідти. І ще бабуся говорила: «Коли не можеш зовсім нічого вдіяти, уяви собі щось цілком протилежне.»
Якось він уявив, як перепливає Межову ріку й опиняється в Королівстві. Хоча досі це нікому не вдавалось. І ось він тут. Зі змішаним з утомою почуттям гіркоти Герман подумав, що тепер йому доведеться жити в чужому домі, серед чужих людей, і що він трохи застарий для таких різких життєвих перемін.
5
Здавалося, темна зоря старого львівського опира фон Стронціуса навіки зайшла після того, як Повелитель залишив Серединний світ і трапилася страшна трагедія з Тосиком, від якої бідолашний комп’ютер так і не оговтався. Правда, воскресив Тосика умілий парубок на ймення Назар, але то вже не був колишній Тосик, ой, не той... І не тим уже був фон Стронціус, що облишив затишне лігво на березі підземної річки і втратив доступ до Вампірнету. Без крові старий охляв, зробився забудькуватим, проте в глибині його єства все ще билося слабке джерело колишньої сили. Опирі такого високого рангу ніколи не здаються остаточно. У фільмах опирів зображають неправильно, або, як кажуть освічені люди, некоректно. Кіношникам аби тільки полякати. Однак самі опирі кажуть: «Тому, хто боїться темряви, судилося довге життя». Але чи довге життя така – велика втіха, то вже справа смаку.
Після заходу сонця Стронціус прокидався, кликав за собою стілець-підступець й сідав на ґанку, якщо було тепло. У темряві він бачив так само добре, як і раніше. Тому спостерігав за довгомудиками, які цієї пори виходили на лови, підбираючи спершу те, що погано лежить, а тоді все інше. Часом йому щастило підгледіти танці вовкулак і їхню розправу зі здобиччю, і тоді опир насолоджувався чудовими пахощами свіжої крові. Ті ще ґречно з ним вітались, а от опирі, здається, махнули на фон Стронціуса рукою, як на руїну колишньої слави. Усе це тривало десь із рік, смішний час для опирячого племені, і ось нарешті фон Стронціус відчув, як довкола нього згущується атмосфера. Може, тому, що було літо з його неодмінними грозами, а, може, сам старий опир отямився, не бажаючи просто так зійти зі сцени, змиритися з долею. Втім, доля перша його провідала.
Якогось надвечір’я фон Стронціус прокинувся від того, що йому засвербіло в носі. Він чхнув і, не встигнувши розплющити очі, почув:
– Доброго здоров’ячка!
Фон Стронціус підхопився й сів у труні. Йому не вдалося це зробити нечутно, бо розсохла труна заскрипіла, і його кістки також. А то жартівнику був би таки кінець. Ніхто не насмілювався переступати поріг опирового помешкання. Навіть на поверхні землі, в затишному котеджі поруч Кропив’яного цвинтаря.
– Спокійно! – мовив незнайомець, спритно ухиляючись від Стронцієвих зубів, і показав свої блискучі молоді опирські зуби.
– Перепрошую, – бовкнув старий, пасуючи перед нахабством і силою. – У чім справа? Що ви тут робите?
– Встановлюю Вампірнет.
– Ну, і як? – іронічно всміхнувся фон Стронціус. – Виходить?
Хто-хто, а він знав, що після капітального ремонту Тосик навідріз відмовлявся підключатися до Вампірнету. І Тосик був дорожчий для нього, ніж та штука. Старий остаточно прокинувся й розлютився не на жарт: