– Дивне слово «книгоноша». Той, хто носить книжки. Але будь-хто може носити книжки! Ну, сонечко, розповідай далі!
– Це темна історія. Трагічна! Мало що не кривава. Хтось підстеріг мого батька на шляху до бібліотеки й відібрав рукопис. Тато встиг прочитати лише назву. Його вдарили по голові...
– А то не могли бути місцеві люди?
– Навряд. Мого тата шанували.
– А якби їм добре заплатили?
Соня розсердилась:
– То у вас, у Серединному світі, за гроші вбивають людей!
– Чому тільки в нас?
Тигрисик дуже не любив, коли в його присутності хтось сварився, і одним помахом хвоста перекинув цукерничку на землю.
– Тигрисику! – докірливо зойкнула Соня, бо то була їхня єдина цукерничка.
– Я не хотів, – буркнув тигр. – До речі, в Королівстві мене ледь не втопили крутиголовці. Я думаю, що на твого батька, Соню, напали саме вони. Видно, їм кортіло першим прочитати ту книжку.
– Або віднести її до Клубу книголюбів, – сказав Мортіус. – Цікаво, чи він ще є у Львові?
Він замріяно подивився кудись на захід, куди вже сховалося велике червоне сонце. А потім подивився на Тигрисика. Звісно, той піде з ним навіть до Антарктиди, втім, там безпечніше, ніж у великому місті. Потім Мортіус подивився на схід, де було зовсім темно, і подумав, що давно не отримував звісток від Онися та Люцини. Він вірив у інтуїцію дружини. Коли життя стає одноманітним, тоді починають згущуватися хмари. Мортіус відмахнувся від обох вечірніх краєвидів, а тоді спитав по суті, як у детективі:
– Навіщо було відбирати рукопис? Не думаю, що для того, аби загорнути в нього масло.
І одразу згадав свого інформатора, діда Пилипка, нехай і йому гикнеться в Серединному світі. Якщо має щось статися, то воно зачепить усі світи. Невідомо, як це відбувається, але думки не знають кордонів.
Соня знизала плечима:
– Хіба я знаю? Може, в книжці було щось важливе.
– А тираж? Варто поцікавитися, чи в бібліотеках Королівства є щось про книгонош. Я завтра ж туди вирушу.
Мортіус схопився й забігав довкола столу, доки Тигрисику не набридла ця метушня і він не буцнув таточка головою в груди. Мортіус упав на землю і захихотів, бо тигрові вуса лоскотали йому підборіддя.
– Здається, то був рукопис, – мовила Соня. – Який він зовні, знають лише Ясько й Мацько. Вони були єдиними свідками. Тому й приснилися мені сьогодні. Не переймайся цим, золотко, то просто сон. Я боялася розпитувати про це батька. Він був дуже чесною людиною й ніколи не губив книжок. Тому й помер через те з горя. Знаєш, книжки змінюють світ, коли в них вірять. Так завжди казав мій батько.
– Звісно, змінюють. Люди вірили навіть тому, що я писав у газеті. Тільки писав я там дурниці і заради грошей. Досі соромно. Як ти гадаєш, сонечко, багатьох людей ти вже навчила читати? А то я б випустив газету і помістив би в ній оголошення, чи не знає хтось про цей рукопис.
– Дорослі не хочуть учитися. Їм би лише до Королівства. Якби королева Олімпія видала такий указ, що до Королівства можуть приїжджати освічені люди, вони б швидко навчились. А так навіщо? Але вона вважає, що це порушення прав людини. Якби я була королевою, то діяла б рішучіше. І не дозволяла б, щоб мої укази не виконувались без згоди Старих!
Очі в Соні гнівно заблищали. Вона теж зірвалась і забігала довкола столу. Довелося Тигрисику її зупинити. Він лизнув Соні щоку й пробурмотів розчулено:
– Я вас так люблю! А де наші полуниці з вершками?
7
Була десята година вечора, коли потяг прибув до столиці. Герман куняв на лаві в цей історичний для нього момент і довго не міг пробуркатися, протираючи заспані очі. А, може, просто боявся вийти на перон, де його, ймовірно, затримали б як небезпечну особу. Тепер Марко зрозумів, що є незвичайним у цьому чоловікові. Він посміхався не так, як люди з Королівства. У нього не було посмішки всередині. Добре, що в темряві, при світлі ліхтарів це не впадало в очі. Видно було, що в столиці нещодавно пройшла дуже сильна гроза, навіть буря. Всюди блищали калюжі, а земля була всіяна зламаним гілляччям і зірваним листям.
– Ми принесли з собою негоду, – пожартував Марко, хоч обидва пасажири розуміли, що винуватець бурі був один.
Герман подивився на темне глибоке небо, звідки віяло запахом невидимих хмар.
– Я б не хотів завдавати комусь клопоту, – мовив він. – Та я справді тут нікого не знаю. Я чув, що в Королівстві не вимагають рекомендацій.
– Чого? – не зрозумів Марко.