АВА: Яку — оту?
ВІКТОР: Ту, що під склом.
АВА: Так... певною мірою...
ВІКТОР: У жодному разі її не чіпайте! Колись дуже давно я розгорнув її — і мало не втратив здоровий глузд! На вашому місці я б не вкривався тут пліснявою. Це не для вас. Повірте, тут відбуваються дуже дивні речі. Що ж, принаймні так можу сказати я... Ну все, бувайте!
2.
ТЕО: Клятий хитрун! От проноза! Негідник малий!
АВА: Що сталося?
ТЕО: Та ви лише гляньте! От лихо! «Розмова про чисельність світів» Фонтенеля! Рідкісне видання! І наполовину з’їдене... Негідник!
АВА: Про кого це ви?
ТЕО: Про Раскольнікова! Здоровенний такий, без хвоста. Я бачив його раз або двічі. Він уже третій рік псує мені нерви, вигризаючи діри в моїй колекції. Та досі задовольнявся бульварними романчиками. А тут! Ні, це війна! Ви читали «Розмову про чисельність світів»? Та що я — певно, те, що відбувається у всесвіті, вас не цікавить. Даруйте мені лихий настрій — це все той бридкий щур! Заспокойтесь. Вам ніщо не загрожує. Він вгризається тільки у книжки. Про що це я?.. А, згадав! Чисельність світів. Уявіть на мить якусь віддалену цивілізацію, геть відмінну від нашої, і все ж вельми розвинену. Там же будуть свої книжки, автори та шедеври, чи не так? Як зватимуть тамтешнього Шекспіра? Який вигляд матимуть персонажі? Чи тектиме їхніми венами кров, чи тхнутимуть їхні ноги та пахви? Чи будуть у них руки? Дві руки, три — чи більше? Уявіть Ромео, який обіймає Джульєтту півдюжиною щупальців! «Ромео! О, нащо ти, Ромео! Зміни своє ім’я, зречися батька; як ні, то присягни мені в коханні, і більше я не буду Капулетті»...
АВА: Скажіть, месьє Юрґенсе...
ТЕО: Так?
АВА: Чому не залишились ті, що були до мене?
ТЕО: Попередні? Хтозна... Правду кажучи, я не вельми приємна компанія для молодих жінок. Більшість, напевно, злякалися мого старечого бубоніння або ж затхлого віддиху з рота...
АВА: Скажіть, а ви були одружені?
ТЕО: О, так! Колись дуже давно я мав необережність сказати у церкві «так». Тоді я вже збирав книжки. Зрештою вони заповнили моє помешкання. Вітальню, кухню, навіть туалет... Книжки були повсюди. Чесно кажучи, той факт, що дружина мене залишила, я помітив лише через кілька днів. Знаю, знаю, про що ви думаєте: у нього замість серця — книжка. До речі, це не так уже й хибно. Я ніколи не відчував до подібних мені якогось надміру почуттів. Їхня присутність лише набридала мені. (Ава чхає.) Будьте здорові!
АВА: Дякую.
ТЕО: А ви знали, що щоразу, чхаючи, ми помираємо? На дрібнесеньку таку долю секунди — і все ж помираємо. На мить серце забуває битися, а разом із ним завмирає увесь організм — і за секунду ми повертаємось до життя. Усі ми — воскреслі мерці, ось що я вам скажу.
АВА: Коли я була маленькою, дідусь часто любив повторювати, що Господь створив світ, чхнувши, що звільнена таким чином енергія розкидала зірки, а ми самі — лише безглуздий наслідок отого первісного нежитю.
ТЕО: До біса спокуслива теорія! Дещо волога, але спокуслива. Людину поставлено нарешті на місце — заслужене дуже скромне місце. Хустинки у вас немає?
АВА: Ні.
ТЕО: Тримайте. Не загубіть. У мене величезна колекція хустинок. Бережіть свій прекрасний носик, панянко. Але ви, здається, думками десь геть далеко. Що вас турбує, чарівна панно? Певно, той щур! Та я ж вам уже казав: він для людей безпечний. Повірте мені. Що ж, повернімося до вашої роботи. Знаєте, дивна річ. У цій залі завжди був безлад, хаос, ніби отой, що панував ще до створення світу, однак я до нього звик, безлад мене заспокоював — аж раптом хтось (вочевидь ви) вноситиме у нього свою логіку... Мені здається, що після цього я ще більше губитимусь тут. О ні, я вам не дорікаю! Логіку можна помітити і збагнути лише тоді, коли її втілено до кінця.
АВА: Месьє Юрґенс...
ТЕО: Прошу?
АВА: Навіщо тоді ви давали всі ті оголошення?
ТЕО: Що ви хочете цим сказати?
АВА: Навіщо довіряти комусь незнайомому те, що ви самі могли би зробити у тисячу разів краще?
ТЕО: Бо я вже старий, юна пані. Хто піклуватиметься про книжки, коли мене не стане? Родини я не маю. Друзів також. І бажання робити дарунок якійсь муніципальній бібліотеці — отому збіговиську бездушних чиновників, що поводитимуться з моїми книжками як зі звичайними предметами, — ой ні, такого бажання я теж не маю! Я хочу знайти когось, хто матиме подібний до мого дарунок, хто винюхуватиме книжки, хто стане серцем цього зібрання.