— Чув від княгині-матінки. Вона так само каже: забери в болгарській землі свою спадщину.
— Твоя спадщина — вінець болгарських царів. Будеш володарем слов'янської держави.
— А ти? Ким хочеш ти бути?
Калокір заусміхався самими очима:
— А я перехоплю вінець возносливих царгородських кесарів. Вони усунули мій древній рід від двору. Я хочу повернути свою правду.
— У нас із тобою єдина правда, Це мені подобається.
Калокір знову посміхнувся своїми загадковими очима. Він був задоволений: княжичу сподобалась його думка. Але ж надто він якийсь іще хлопчакуватий. Певно, прийшов до нього зарано.
— Отче, скажи княгині-матері, хай повертає додому. Хочу додому. Надокучило тут голубів стріляти.
— До княгині прийду іншим разом. Як станеш мужем і візьмеш в руки батьківський меч.
Він залишив Святослава у збентежених роздумах.
* * *
Ольга затято чекала. Нікого ні про що не просила, міцно стискувала затвердлі вуста. Вона мусить зустрітися з кесарем! Вона тут залишиться доти, доки не переговорить з Костянтином. Називають лакузи його Багрянородним, Порфирородним вінценосцем. Народився ніби вже в одязі кесаря. Але, може, в царському вінці й народився, людської гідности не дістав ні від народження, ні від виховання. Скільки ж триматиме її, жінку в літах, велику володарку великої Країни Руси, скільки ще триматиме її яко бранку в монастирському заточенні?
Кесар Багрянородний виказує їй зневагу. Трактує її як якогось забіглого володаря печенізької чи іншої орди, яко варварку-дикунку!.. Ніби Ромея ніколи й не схиляла своєї голови перед Київською державою, ніби Оскольд не прибивав свій щит до царгородських воріт! Ніби не бігли посли від імператорів навперейми до ратей Олега чи Ігоря й не умовляли їх укласти мир і ряд на яких завгодно умовах!..
Ольга сиділа цілими днями в прохолодній монастирській келії і перечитувала харатью, що списали київські писці з ряду-угоди князя Ігоря. Ось тоді вони записали, що і русичі, й ромеї бажають «обновити ветхий мир» й «утвердити любов» на всі літа... Іще записано: «А великий князь руський і бояри його да шлють в греки до великих царів грецьких кораблі, скільки хочуть, із слами і з гостями-купчинами, яко же їм установлено». От і прибула сюди сольба Країни Руси. А вони ніби не помічають. Ніби не було ніколи ніяких угод, ніби й не знали, що тут сидить сама правителька Країни Руси.
Одного ранку до княгині зайшов Святослав із Свенельдичем. Рішучі, рвійні, скаламучені душею. Не хочуть більше чекати!
— Рушаймо назад. Чого тут сидимо на посміховисько ромеям?
— Маємо дочекатись, сину. Наш гонець завчасно повідомив про наше прибуття — йому відмови не було. І нам ніхто не відповів.
— Але ж... тебе, володарку, тут зневажають. Хіба не бачиш?
— За терпіння Бог воздасть нам.
— Бог! Твій Бог ромеям-гречинам служить. Вони його в золоту одіж вдягли і он які муровані кріпості воздвигли!.. Але хіба то для Бога? То для людей, щоб тримати у кам'яницях!..
— Бог для всіх однаково справедливий, сину. Він не винен, що його одягають в золото. Правда його для всіх однакова. І захист його для всіх скривджених...
— І чого ти віриш в цього ромейського Бога?.. Коли ми вже і сухарі докінчуємо гризти...
— Святославе!.. Сину… Шлунок не може кермувати розумом людини. Тим паче розумом володаря. Можна жити без хліба, сину, але не можна без віри!
Святослав аж поблід.
— Ходімо! — кинув до Свенельдича.— Я так і знав. Повернемось до Києва самі.
Ольга довго дивилась на двері, які грюкнули вслід за юнаками. Кипить молодецька кров! Б'є в голову — і це погано для керманича держави. Бо тоді він чує лише своє серце і кипить за свою власну честь. Ні, вона відчуває, що не може повернутись ні з чим: за своєю спиною чує велику країну, яка, затамувавши дух, дивиться на її двобій за честь і гідність народу. І княгиня Ольга буде до останку битися за них, навіть після своєї смерти — іменем своїм, прагненнями своїми. Вона піднесе ввись це подніпровське крило слов'ян, з'єднає його з крилом подунайських слов'ян — і весь слов'янський світ здибиться й злетить у високість духу. Тоді загребущий Царгород не зможе зламати незалежність слов'янських держав — вони разом стануть супроти віроломної ромейщини... Оце і буде її помста гордим імператорам Ромеї за довгі приниження болгарської землі, за зневагу Країни Руси... А їй дістанеться найбільша в світі винагорода — пам'ять у поколіннях і справедливий суд від Бога... Але як тяжко, коли тебе не розуміють довколишні люди і навіть найближчі — рідні... Хто знає, скільки потрібно їй мати в серці мужности, наполегливости, щоб досягти цього. І щоб їх — отих простодушних, лукавих, жадібних, заздрісних, бідних розмислом і віроломних — підняти вище, на ще один щабель пізнання себе і свого місця в світах... Тоді держава і народ її здобудуть безсмертя серед інших держав і народів. І вона вознесеться також разом із своєю державою. Через те княгиня руська затято чекатиме. Володарі повинні вміти терпіти й вичікувати. А це доля жінок. Вони, жінки, ціле життя терплять від своєї слабкости, ціле життя чогось чекають — то кохання, то доки виростуть діти, то визнання своєї тяжкої праці — в дітях, в домі, в державі — і зносять терпляче від усіх образу. Часто й зневагу за те, що вони, жінки, не мають такої сили в ліктях, як чоловіки, особливо, коли ті рвуться до влади... Звичайно ж, ніхто з чоловічого племені і не подумає визнати, що та жіноча слабкість винагороджується більшою силою прозріння, глибшим розмислом, умінням знайти вихід, щоб не впасти, вистояти — і перемогти! Не визнають чоловіки нізащо і того, що жінки, народжуючи й виколисуючи своїх дітей, народжують, виколисують народ, дають йому слово, пісню і совість. І це від Неба! Бо жінка пов'язана з ним муками народження людини, здатністю віддавати своє життя своїм дітям.
Ольга тепер чула себе матір'ю всієї Країни Руси і, як мати, в ці тяжкі хвилини передумів прощала, ніби малим дітям, і злі слова, і нечестиві забаганки усім. І для всіх жадала здобути перемогу і велич. Тихо раділа, що цих її коромольних думок ніхто не міг підслухати. О, коли б про них дізналися, який м'ятеж душ здійнявся б супроти неї! Яка заздрість і ненависть звились би в тугий гадючий вінок навколо неї, щоб задушити, знищити навіть думку про вищість жінки-правительки! Про її перевагу в умінні управляти державою!..
Ольга чекала... Перечитувала в'юнкі сторінки пергамену, де був списаний Ігорів ряд-угода літа 944-го від народження Христа. Усе тут передбачено: мир і любов з гречинами, торгівля з ними, видача послам на утримання «хлібного» і «місячини» для купців. Навіть визначено було, в які ворота мають вводити русичів у царський град і під охороною і які грамоти з якими печатками — золотими чи срібними — мусять вони мати від великого київського князя. Одного немає: що русини-країнці колись торгували без мита. І немає, щоб давати Країні Руси данину. І немає того, як зустрічати кесареві володаря Країни Руси... Може, це і збиває з пантелику братію писців і різних урядових чинів? Може, вони виробляють для такого випадку свій статут? Бо вже скоро й осінь. А на зиму тут не залишають ні гостей, ні послів: надто багато міліарісіївтреба було б вигребти із кесаревої скарбниці, щоб прогодувати силу-силенну приїжджого люду...
— Княгине-матінко, прибув гонець від царя! — схвильовано повідомила покоївка, що зайшла з сінець. Ось воно! Дочекались...
— Хай заходить,— підвелась з-за столу.— Клич княжича.
Проте покоївка не зрушила з місця.
— Ти хочеш іще сказати щось?
— Так... Княжич уночі відчалив на своїй лодії... І не повернувся. Ніби подався на Київ.
Княгиня заніміла. Не дочекався Святослав сеї хвилини. Утік! І ніби витяг з неї душу...
— Гонець... хай зайде...— голос був у неї безбарвний і кволий. Чому ж раніше їй не сказали про цю втечу? Покоївка нижче схилила голову, наче вгадала її думку.
— Не хотіли тебе тривожити. Гадали, що скоро й сама так зробиш — повернешся на Київ.