А що буде з ними — жменькою втікачів? Куди їхати? Де прихилити голову? У кого просити захисту?…
Неясний шерех, що долинув з-за великого темного куща, перервав хід Боривоєвих думок. Там промайнула якась тінь, почувся слабкий мелодійний звук туго натягнутої тятиви… Княжич рвучко пригнувся коневі до гриви — і в ту ж мить над ним різко свиснула стріла, оперенням черкнувши по спині.
«Гуннський дозорець! Як далеко забрався у степ! Чи ж він тут один?»
Боривой випростався, вихопив із тула стрілу, наклав на лук. Та невідомий вершник, що, мабуть, пильно стежив за втікачами з-за куща, гикнув на коня і помчав у мерехтливу нічну імлу. Пущена навздогін стріла не влучила, і за якусь хвилину він зник у затягнутій туманом долині. Всі переполошилися.
— Треба наздогнати його! — вирвався наперед Всеслав. — Знищити! Інакше — горе буде нам!
Його зупинила княгиня:
— Ради бога! Куди? Зараз ніч — де ти його знайдеш у темряві? А ми залишимося самі…
Її підтримав князь Добромир:
— Кепсько, звичайно, що нас виявили… Тепер гунни кинуться за нами… Але наздоганяти втікача марно: незабаром він буде серед своїх… А ви можете загубитися…
— Що ж нам робити?
— Тікати!
— А може, погоні не буде?
— Буде!… Ви не знаєте гуннів — їм аби полювати… На дичину чи на людей — все одно!… Гнатимуться по слідах і день, і два, аж поки не наздоженуть або переконаються, що наздогнати не зможуть…
— Тоді не гаймо часу! В путь! — вигукнув Боривой. — Отче, ти витримаєш? Адже їзда буде нелегка!
— На мене не зважайте, — тихо відповів князь. — Аби ви врятувалися… А якщо боги захочуть — врятуюся і я…
Боривой мовчки подав знак рукою — і невеличкий загін, приминаючи кінськими копитами густий бур’ян, помчав на північ, у протилежний від місяця бік…
Тікали цілу ніч і половину наступного дня. Гнали коней щосили, даючи і їм і собі перепочинок тільки для того, щоб із річки чи струмка, що траплялися по путі, напитися води. А коли сонце підбилося в зеніт, побачили погоню.
Гуннів було шестеро. Шестеро проти сімох уличів. Дозорець, мабуть, не добрався до стійбища, а натрапив на сторожовий роз’їзд і з ним кинувся переслідувати втікачів. Але як це багато — шестеро, коли взяти до уваги, що тільки троє з семи уличів — досвідчені дорослі вої! Бо що могли важити в бою тяжкопоранений князь, княгиня Іскра і княжна Цвітанка? Та й Боривой тільки-тільки почав по-справжньому освоювати військове ремесло.
Гунни здаля закричали, замахали списами, даючи знати, що й вони побачили втікачів і ось-ось наздоженуть їх. Гостре око Боривоя навіть помітило, як передній хижо вишкірив зуби.
— Вперед! — і княжич підняв нагая.
Змучені коні рушили нехотя і, понукувані криками й ударами верхівців, поволі переходили на рись.
Тепер усе залежало від них — витримають перегони з кіньми переслідувачів чи ні?
Боривой вирвався наперед і, зірко вдивляючись у далину, вибирав напрямок. Обминав горби, уникав крутих схилів, спрямовував утікачів по стежках, протоптаних дикими володарями степу — рогатими турами, буйногривими тарпанами та тонконогими полохливими сайгаками.
Гунни не відставали. Навпаки, їхні коні виявилися свіжішими й витривалішими. Відстань між втікачами й переслідувачами поволі скорочувалась.
Бачачи це, князь Добромир заблагав:
— Залиште мене! Я не хочу бути тягарем для всіх!… Гунни затримаються біля мене на якийсь час — і ви відірветесь від них! Тоді, може, врятуєтесь… Залиште мене!
Боривой заперечно похитав головою, крикнув на ходу:
— Що ти, отче! Як можна? Ні, ні, ми не покинемо тебе!… Якщо доведеться гинути, то загинемо всі разом! — і раптом радісно додав: — Ось попереду — яр! Туди! Ми заховаємося в ньому! Там, у його вузьких і глибоких ущелинах, нам буде легше захищатися від нападників! Вони не зможуть оточити нас!
І він круто завернув до підніжжя гори, розрізаної навпіл темним проваллям яру.
Їхати стало відразу важче, бо дорога пішла вгору. Змилені, засапані коні притишили біг. У гирлі яру під їхніми копитами зачвакала багниста твань, зашелестіла осока. Над рівчаком з іржавою застояною водою понависало віття кущів — продиралися крізь нього силоміць.
Боривой і Горицвіт, пропустивши всіх, зупинилися під захистом лапатого гілля ліщини. Обережно виглянули — чи далеко гунни?
Ті теж зупинилися і спантеличено дивилися на прямовисні стіни яру і зелене шумовиння заростів у ньому. Видно, боялися засідки.