На лицi в бiлоï хати — двоє вiкон, мов очi, згори сiрiє витьопана негодою солом'яна стрiха, наче хата сiрою хустиною перев'язалась по самi брови. Мальви цвiтуть помiж хатою й грушею, а пiд грушею — збитий iз дощок стiл, за яким обiдали чи вечеряли погiдними днями лiта.
А коли це лiто густо пахло городиною й садовиною, аж дзвенiло нерозбавленою синькою далини, тужило горлицею в липах?
— Дiду та бабо, хто мiй батько?
Дiд Гордiй начебто й не почув над глиняною розмальованою мискою, в якiй парували молочнi галушки, а баба Килина зронила слова — як павутинки:
— Питай у матерi.
— Хто твiй батько? — аж перегодя перепитала мати голосом солодким, як гречаний мед. Полилась поглядом за похиленi ворота, наче очiкувала, що хтось появиться ось зараз iз зеленого виру горбатоï вулицi. — Вiтер…
— Хто? — не йнялось вiри.
— Авжеж, синку, не буває без батька, отож батька маєш, вiтер — батько у тебе.
— Вiтер? — тужили очi. — Який вiтер?