- Ти що, дурний?
- Ну, він сам так сказав. Сказав, що тільки за місяць його витягли. А вона, напевно, не знала…
Колька підскочив, наче його шило в дупу штрикнуло.
- Ти розумієш, що верзеш? - і знову забігав у дзеркалах сюди-туди. - Як це його за місяць витягли? З річки?
Я знову заплющив очі, бо від цього мерехтіння закрутилося в голові. І тут згадав. Вона казала, що часто ходить до батьків на могилку, і що поховані обидва поруч… щось іще про те, що розповідає їм про мене… Господи, що це за фігня?
- Я не знаю, - сказав я втомлено. - Я тільки знаю, що він прийшов, і що все одно мене знайде. Він страшний і весь червоний, як опир.
- Як хто-о? - зупинився Колька.
- Бабуся моя так завжди казала, коли хто червоний на пику, що червоний, як опир… Та яка різниця? Він все одно від нас не відчепиться.
Деякий час ми мовчали, а Колька посилено чухав потилицю, це у нього такий спосіб зосередження.
- А ти йому казав, що сама винувата, що знала, мовляв, на що йшла, що там ославимо…
Я так промовисто подивився, що останні слова застрягли у нього в горлі. Він гмикнув.
- Ну хоч женитись не обіцяв?
- Та не пам’ятаю я, що там обіцяв, - втомлено відкинув я голову назад.
- Ти що, обіцяв женитись? - Колька вхопився за балетний станок, щоб не впасти від подиву.
- Може, - чесно признався я. - Ти розумієш, я був у такому стані…
- А чого ж тоді додому її не повернув, баран?
- Та розумієш, я Магомету винен був, і ще попав трохи, так під розрахунок… І настогидла вона мені… До речі, ще й розпитувала багато.
- Ну ти ідіот! - підбив підсумок Колька.
Я навіть не образився, тільки промимрив:
- Вона ж сирота… тоді… була… я подумав…
- А батько звідки взявся?
Господи, якби я знав! Вона ж мене навіть на могилку якось пробувала відвести. Слава Богу, не дійшли… Ми ж з нею… Де взявся цей чортів батько на мою голову?
Боже мій, як мені погано, хоч би хто зрозумів!
Колька засвистів. Це у нього був другий етап зосередженості, бойовий. Він свистів довго, і я під цей свист мучився думками, ще гіршими за похмілля.
Нарешті свист урвався. Колька дивився рішучо.
- Гаразд, - сказав він. - Що б там не було, а треба виплу-туватись. Треба звертатися до Сяви.
У мене аж в голові прочистилося від такої ідеї.
Сява був Кольчиним другом по розвідці і зараз тримав таку собі бригаду - не бригаду, а скоріш загін самооборони. Ніякого серйозного даху він забезпечити не міг, але от у таких випадках, коли нема іншого виходу, його хлопці якраз ставалися у пригоді.
- Це ж дорого, - сказав я.
- Дорого? - обурився Колька. - А обіцяти женитися не дорого? А тягати свою курву до Туреччини спільним коштом не дорого? А сидіти потім? Дорого йому… нічого, заплатиш.
Заплатиш… Я наштовхнувся на останнє слово, немов на дрючок у лісі. Значить, Колька не збирається мені допомагати? Значить, він лишає мене самого? Друга!
Напарник дивився на мене прозорим поглядом. Скотина безрога. Не чекав я від нього, не чекав. Колька, напевно, прочитав мої думки, бо в наступну мить вибухнув довгою тирадою, з якої я, заплющивши очі, вицідив, що одне діло, коли заліт у справах, тоді витрати навпіл, а інше - коли з дурної голови, і що я, значить, буду грати бабів, а він за них платити - дулі дві.
Рація в його словах була, але я це зрозумів пізніше, коли прийшов Сява з двома горлорізами. Щоправда на той час я вже похмелився і в першому наближенні був схожий на людину.
- Здоров, Сяво!
За той рік, що я його не бачив, “отаман” погладшав і завів собі чеченську манеру обійматися при зустрічі. Він притиснув мене до своїх доміру заплилих салом грудей, потім повторив процедуру з Колькою і сів просто на підлогу, по-козацькому схрестивши ноги. Демократ, холєра ясна.
- Ну, що трапилось?
- Пиво будеш? - спитав я, і поки наливав, Колька завів з самого початку.
- Розумієш, Сяво, наш хлопчик трапив у дуже неприємну історію. “Наш хлопчик”, ти диви, як він завертає! Я підняв на Кольку зіщулене око, але він тільки зиркнув у мій бік, мовляв, не заважай, і вів собі далі.
- Покохав він одну сирітку. Женитися хотів. А потім дівка йому настогидла, і він разом з останньою партією курв її здав.
Сява подивився на мене, вивчаючи, і гмикнув. Мугирі біля дверей переминалися з ноги на ногу. - І розумієш, у чім річ, позавчора раптом з’явив-ся сирітчин батько. Воскрес він. І питає, як жи-веться молодятам. А Сергійко нічого йому відповісти не може, от яка історія. Їхати до Туреччини питати в Магомета, як її здоров’я, сам розумієш, дорого. То може б, твої хлопці пояснили дядькові що до чого та шугонули як слід, щоб не показувався більше, га?
Сява знову подивився на мене, прийняв склянку з пивом і довго та зосереджено пив її. Потім витер мокрі вуса і спитав:
- Хто в нас батько?
- Варнак, - вирвалось у мене.
- Хто-хто?
- Колгоспник, - замахав на мене руками Колька. - Він прос-то трактори крав у сусідів. Раніше. До смерті.
- В якому смислі “до смерті”? - Сява навіть примружив око.
- У фігуральному, - уточнив я. - Просто вона казала, що сирота, навіть на могилку ходили…
- Що ти верзеш?! - напустився на мене Колян, але Сява схопив його за руку.
- Зачекай. А він що, воскрес?
- Не знаю.
- Та не слухай ти його, - знову замахав руками Колька. - Це у нього галики. Батько, напевно, в тюрмі за свої художества сидів, а донька всім казала, що вмер.
- Курва, - підсумував Сява, поставивши склянку.
- Правильно! - зрадів я. - От бачиш, що людина каже! Правильно виходить я її…
- Цить, - Сява підняв руку, як диригент, і я підкорився цьому рухові. - Значить, так. Це буде коштувать вам п’ятсот баксів.
Я аж свою склянку впустив.
- Скільки?
Колька теж не витримав:
- Сяво, ти, певно, не пойняв. Його не треба мочити.
- Пойняв, - запевнив Сява. - Зараз такі ціни. І гроші вперед.
- Май совість!
- Ну, мені ж хлопців треба годувать. А овес нині дорогий.
- Сяво, ну ми ж з тобою скільки років, - Колька почав давити на сумління.
- Добре, - несподівано швидко погодився Сява. - Двісті. Але тільки по дружбі.
- Ні, зачекай - втрутився я. - Зараз будь-який бомж за троячку…
- Замовкни і давай гроші, - раптом визвірився на мене Колька.
Він Сяву знав краще за мене. І мені нічого не лишалося, як полізти в кишеню. Чортзна-що. Цей партизан має себе за Аль Капоне, слово честі. Я набрав двісті баксів дрібними, і Сява довго їх мусолив, перелічуючи. Потім запхав за пазуху, підвівся та обтрусив штани.
- Так, - звернувся він до своїх башибузуків. - Підете осьо з Сергієм і шуганете одного фраєра. Шо не ясно?
Башибузукам все було ясно. Вони навіть не припинили переминатися з ноги на ногу.
- Він ввечері приходить, - уточнив я.
- Як скажеш. Хлопців нагодувати не забудь.
Коли Сява обіймав нас на прощання, його спина відбивалася у всіх люстрах балетного класу.
Сявині хлопці виявились на рідкість небалакучими, але все одно їхня присутність дратувала. І як це банкіри весь час із такими ходять? По-перше, погляд. Каламутний, непорушний, наче олив’яний. Я такого погляду терпіти не можу. Я, як уже казав, людина світла, якщо хочете, сонячна. Колька, то той просто здимів по обіді, а я мусив лишитися, щоби впіймати “родича” на всі сто.
- Ти тепер крутий, - ляснув мене по спині Колька на прощання. - Із власними охоронцями.
- Ага, манал я за такі гроші. Двісті баксів за день. Клінтон менше платить.
Хлопців дійсно довелося нагодувати, та ще й по чарці налити, так що мій “сімейний бюджет” збільшився. Хай би чорт забрав ту Марічку.
Ми досиділи в конторі до самих сутінок, я від нудьги почав художньо описувати своїй охороні, що в цім залі було колись, які кобіти та які ноги тут підіймали. Аж у самого слина потекла, їй-богу. Особливо Віка у нас була - огрядна в принципі дівка, груди як відра, зате талія - тонюсінька-тонюсінька, так ото на середину вийде - таке виробляє! Особливо як рачки стане, почне крутитися, то не тільки ми - баби облизуються. Зараз у Стамбулі. Кілька ходок зробила, турка собі закадрила, крамницю має в непоганому місці, завжди на каву запрошує. Взагалі ті, що там зачепилися, нас пам’ятають, ну, не скажу, що дякують, але балакаємо з ними, сто грамів п’ємо, згадуємо. І ніхто ж тоді не приходив, права не качав. “Торгівля людьми”, “Ловля душ”, “Сексуальне рабство” - слів понавигадували! А я так скажу - знають вони, на що йдуть, і нема чого корчити з себе незайманок. Теж мені, Роксолани знайшлися. А хто не знає - тим більше. Лохами не треба бути. Он в газетах скільки пишуть, навіть по телевізору показують - сліпий побачить. Ми як санітари. Чистимо країну від лохів. Чи коли тут її задурно грають - воно краще? Жінку завжди хтось грає, вона так влаштована. До речі, про Роксолану - теж шльондрою в гаремі була, я читав, а потім до султанші догралася. А в своєму селі? Дякувать повинна.