Проте зачекайте, щось я відірвався від теми.
Ну от. Єдина користь від катакомб - це коли у кого в дворі таке провалиться, можна туди, пробачте, каналізацію пустити. Дуже зручно: нічого вивозити не треба, не забивається, не переливається - краса. Але, маючи таке брутальне використання історичної спадщини, наші люди досить стримано ставляться до романтичного минулого та легенд навколо нього, тобто переповідати переповідають, а щодо практики… От чому не повірили п’яному сусідові, колезі діда Москаля, от чому проявили скептицизм. Проте самому дідові нова версія, певно, припала до смаку, бо він почав її переповідати навіть на тверезу голову, ще й ображався, коли з нього сміялися. Однак смійся чи ні, а дід уже третій день вивозив на базар повну тачку краму і дешево його продавав. І що це виходило? Чортзна-що виходило.
Я вчився тоді у школі, тобто не зовсім вчився, бо якраз почалися канікули. А на канікулах розпорядок дня у наших хлопців звичний: зранку - на пляж, опівдні - обідати, по обіді - знову на пляж, а ввечері - дискотека. І так поки набридне, або вода буде надто холодною, щоби купатись. І я, так само, як друг Павло, ретельно виконував цей розпорядок. Нам було абсолютно начхати на старого Москаля, на його ганчір’я, втім як і на решту містечкових новин. На нас чекав останній шкільний рік, і ми мусили оттягнутися як слід.
Але раптом погода зіпсувалася.
Я прокинувся вранці і замість сонця побачив на небі сірі набурмосені хмари. Настрій одразу зіпсувався. Я придивився до обрію і дійшов висновку, що хмарам краю не видно. І щойно так подумав, як у шибки, наче підтверджуючи, дрібно застукав дощ. Тьху ти.
Мати смажила на кухні ляща, що його батько вчора припер з рибалки. Лящ був смачний, але, крім нього, ніщо мене порадувати не змогло. Як чемний хлопчик, я подякував мамі і пішов до кімнати, гадаючи, що би таке зробити, аби не пропасти з нудьги. Ввечері, звичайно, можна було піти у бар, проте до вечора лишалося ще годин із дванадцять. По телевізору, як завжди, показували муть, але я сумлінно дивився, певно, з годину. Потім почитав. Читав детектив, але він скоро скінчився, тому вдалося вбити всього години півтори. Потім ще хвилин двадцять я колупався в зубах кісткою з ляща, для чого видобув із холодильника та з’їв ще шматок. Потім геть не мав чим себе розважити і з півгодини просто тинявся хатою туди-сюди. Поки подзвонив Павло.
- Здоров, Падло, - сказав я. Я його Падлом називаю, щоби смішніше було, а він не ображається.
- Що поробляєш? - спитав він.
- Та от, - чесно признався я. - А ти? - І я. Приходь до мене.
- Дощ, - сказав я. Дійсно, дощ розійшовся, наче виправ-довуючись за свою довгу відсутність.
- По ящику там нічого нема?
- Та!
- У бар підеш?
- А як же! Давай, може, у морський бій зіграємо. І хвилин п’ятнадцять ми грали у морський бій, причому я вколошкав Павла три рази.
- А ти чув про Москаля? - спитав Павло.
- Якого?
- Ну, вашого сусіду.
- А що? І тут він мені розповів всю цю історію з колодязем, катакомбою аж до Стамбула і турецьким крамом.
- Чотко. Еге?
- Брехня це, - компетентно мовив я.
- Ну, брехня. А чотко було б, еге?
- Чотко, - я мусив погодитись.
- Де ж він товар бере? - спитав Павло.
- Не знаю, - сказав я. - Купляє десь. Він же причучурений. Він понарозкаже. Море ж тисячу кілометрів. Він що, їх пішки проходе?
Павло мугикнув:
- Ну, може, якось напрямки.
- Яке напрямки, ти що, здурів?
- А може, там третій вимір, я читав.
- Четвертий, - виправив я. - Дурний ти, Падло, хоч і здо-ровий.
- Ні, справді, чотко було б, га?
Отак ми поговорили. А по обіді, коли припинився дощ, я таки пішов до Павла. І коли виходив з хвіртки, побачив, що сусіда наш сидить на лаві під хатою, зібравши коло себе кількох слухачів. Дід м’яв у руках свого синього кашкета і розповідав з виглядом національного героя:
- А отим, хто спускає каналізацію в катакомби, треба ноги виривати. Самі б походили там з тачкою по коліно в гімні…
Я навіть озиратися не став. У нас сусіди всі дурні, отож дід тепер у них за отамана.
Павло чекав на мене, лежачи на канапі та гортаючи чергову книжку по карате. У нього це прикол такий, він з карате приколюється. Здоровий лобуряка, цеглину і так об коліно ламає, навіщо воно йому? Я оце й кажу. А йому все одно. Кожен зі свого приколюється - я от, наприклад, рибок тримав, поки передохли, а ще на гітарі пробував.
- Дивися, - сказав мені Павло. - Я тобі зараз щось покажу.
Тут він кинув книжку, підскочив і почав крутитися на одній нозі, намагаючись другою дістати лампочку під стелею. Але не дістав.
- Розтяжки не вистачає, - похмуро підсумував він.
Потім ми довго розглядали Павлову нову книжку. Чотка була книжка, після такої цілий день хочеться стати Брюсом Лі. Ми почали пробувать різні кати, в результаті чого я впав і вдарився головою об телевізор, а Павло у якомусь незрозумілому шпагаті дістав-таки лампочку під стелею та розбив її нафіг. Довелося довго вишкрябувати із килима дрібні гострі скельця, аж поки прийшли Павлові батьки. А ми тоді пішли у бар.
Дорога до бару знов-таки вела через наш провулок, і на лаві під хатою ми уздріли старого Москаля, а біля нього - вдячних слухачів, всю алкогольну шатію з вулиці. - Ідеш, - загинав дід без упину. - Ідеш з тачкою, а темно і глина під ногами сиплеться. Я оце трохи порозчищав, а то було і не пройдеш.
- А звідки ти узнав, що воно до Турції?
- А так якось. Зайшов, ішов, ішов, вийшов - усі по-турецькому балакають. Значить, воно получається Турція.
- Стамбул?
- Чорт його зна. Я не питав. Може, і Стамбул. Там по-нашому не розуміють.
- Ну а ти як же?
- На пальцях.
Павло довго і замріяно дивився через плече на цю гоп-компанію, а потім зітхнув:
- Чотко, га? - Іди ти, - сказав я.
Але потім, у барі, тільки й мови було, що про діда Москаля.
- Де ж він товар бере?
- Яка тобі різниця?
- Що значить, яка? Він же за кордон не їзде? Не їзде.
- Ну, може, привіз хтось.
- Хто? Ти бачив у нього когось?
- Ну і що, може, вони вночі.
- А чого він так дешево все продає?
- Ну, не знаю, може, він взагалі не уявляє, почім воно.
- Ні, а справді класно було б - заліз у катакомбу, а вилазиш уже в Турції. Пішов сюди-туди, понакупляв, нирк - і вдома, а потім знову нирк - і там. І знову гуляєш. І ніякої тобі візи. Набрав скільки хочеш - і вези. Класно.
Ми випили по три кави, і поки пили, Павло все розорявся, як би то воно пішки до Туреччини сходити.
- А там ще, знаєш, десь закопана золота карета, от коли її знайти, тоді можна ще більше понакуплять.
- Що б ти казав, якби не це, - відповів я йому. Це ж моя бабуня завжди так говоре.
- Ні, ти що, турки ж спраді хотіли викупити наше місто на день, щоби тільки їм дозволили вивезти все, що вони знайдуть.
Цю байку про викуплення та про турків знає в нас кожен школяр, і застосовується вона як останній аргумент. Після останнього аргументу ми випили ще по каві і присмокталися до пляшки сушняка, бо темрява вже дозволяла. Чесно кажучи, після вина думка про те, щоби знайти в катакомбі золоту карету, навіть мені почала подобатись. А й справді, чотко було б.
Але тут до нас підвалив Льошка з двома сосками, і п’янка полетіла в інший бік. Павла з сушняка розвезло, він взагалі не дуже стійкий, але то було навіть на краще, бо ми з Льошкою довели його до рідної хвіртки, а самі пішли на дискотеку з сосками жматься. Жмались довго, потім знайшли ще пляшку, коротше, додому я потрапив тільки о другій, дістав тирси від батьків і ліг спати.
Прокинувся пізно, коли старі вже пішли на роботу. Погоди знову не було. Одне розстройство. Я подзвонив Маринці, але вона послала мене нафіг, бо їй вже перебрехали, що вчора мене бачили на дискотеці “з якоюсь курвою”. Це Маринка так сказала. Я зрозумів, що вона тепер буде довго ображатися, але вибачатись не став, щоби не дуже багато про себе розуміла. Подзвонив Павлові. Він, бідолашний, страждав з перепою і ледь мугикав.