Я озирнувся на Оксану. Вона теж усе зрозуміла, бо сиділа мовчки, втиснувшись у крісло і дивилася на мене своїми очима. Гм. Нічого, дівонько, вискочимо. За сотню метрів від перехрестя я заблимав правим підфарником, а сам рвучко завернув ліворуч. Хлопці мало не впіймалися на цей немудрящий фокус, але потім зметикували, порипіли гальмами і знову вчепилися до нас. Нічого, козаки, коли ви такі дурники, поганяємось. Я тримався широких вулиць, добре розуміючи, що у вузькому лабіринті центру у мотоциклів більше переваг. Треба було знайти порожнє місце для маневру.
Хлопці ззаду трималися метрів за двісті. Загалом відстані вистачить, але якщо хтось із них не дуже певен… Та й навіщо брати зайвий гріх на душу. І на черговому перехресті я виграв ще відстані. Щоб усі встигли відвернути. Оксаночка іноді озиралась на доганяючих, але переляку в її очах не було - тільки надія, надія на мене. Боже, та щоб на такій машині та не втекти від кількох шмаркачів! Ми вискочили на проспект, порожній та спокійний. Саме те, що потрібно. Я для певності ще раз озирнувся.
- Тримайтесь, Оксаночко! І рвучко вдарив по гальмах, зчепленню та дав керма вліво, пустивши машину юзом. Пропадай, мої колеса! Оксана вхопилася за крісло, мало не вдарившись головою об дверцята. А я вже тиснув на газ.
Хлопці ззаду не очікували на такі фінти - очевидь, не мали справ зі спеціалістами. Вони чкурнули врізнобіч, як горобці. Хтось завалився, хтось пролетів у провулок. Я набирав швидкість. У Оксани очі були по п’ять рублів. Такі справи, козакове. Ще треба повчитися.
Я озирнувся. Ти ба! Двоє з рокерів таки справилися зі своїми коняками і тепер щодуж тисли на газ, намагаючись знову вчепитися нам у хвоста. Завзяті ж, наволоч! Решта кудись завалилася, що навіть видно не було. - Їдуть, - сказала Оксана.
Ну, це вже смішно. Якщо вп’ятнадцятьох ці цуценята ще могли на щось розраховувать, то удвох… Я навмисне дав їм зачепитися. Хай. І повів до центру, до провулків, де у мотоциклів більше переваг. Хлопці, певно, вже не думали про наслідки, їх цікавив сам процес. Мене ж, навпаки, він геть не цікавив, і я вирішив кінчати. Намацавши лівицею біля сидіння складану пружинну палицю, подругу босяцької юності, я знову відірвався під світлофором і несподівано поперек смуги рвонув у провулок. Кілька секунд у мене було. Виїхавши на щасливо порожній тротуар, я загальмував і, вхопивши свою зброю, вискочив на дорогу.
- Зачекай! - встиг на ходу крикнути Оксані.
Коли мої рокери вилетіли у провулок, я стояв просто серед їхнього шляху і виписував палицею у повітрі складні широкі кола. Вперед, козаки, сміливіш!
Ні, вони таки вміли триматися в сідлі, бо навіть так загальмувавши, не повбивалися, а тільки викресали з бруківки довгі іскри. Заревіли двигуни. Хтось заверещав на тротуарі, і мої переслідувачі зникли, немовби випарувавшись у повітря. Все. Алєс.
Я повільно склав зброю і повернувся до машини.
- Обережно, двері зачиняються.
В Оксанчиних очах відбивався захват. Та де там, це був не захват - Захватище. Вона дивилася так, наче я на її очах розігнав роту американських командос, а не купку шмаркатих рокерів. Я посміхнувся. Знову закортіло закусити пальчика та знітитись. Повільно загарчав двигун. Бідолашна тачка, що не очікувала на таку гонитву, ображено порикувала. Нічого, красунечко, нічого.
- Оксано, ви не заперечуватимете, коли я на хвильку зазирну на роботу? Це тут недалечко.
Оксана кивнула з тим самим захватом в очах. Ет чорт, справді треба заїхати до екстрасенсів, подивитися, чи все спокійно, бо такий вечір…
- Заодно подивитесь, як у нас і що.
Взагалі я дівчат на роботу не воджу. Досить їм і так. Але зараз у мене язик би не повернувся запропонувати зачекать у машині. Після всього.
- Так-так, - погодилася Оксаночка і знову подивилася на мене.
Гм, ну й очі! Але навіть задля таких очей ми щось надто… зарозважалися.
Мої екстрасенси повилазили зі своїх кабінетів, коли ми з Оксаною прочинили важкі двері. Просто як хробаки навесні. Може, в них щось сталося? У супроводі цікавих поглядів я швидким кроком попрямував до Аполідорового кабінету. Хазяїн уже стояв на порозі.
- Що таке?
Він мовчки зупинився своїми важкими очима на мені, потім на моїй супутниці.
- У вас щось трапилося?
Аполідор зробив крок назад:
- Заходьте.
Я глянув на Оксаночку. Вона стояла, скромно опустивши голову. Ну коли і тут щось…
Всадовивши мою супутницю біля столу, Аполідор так само мовчки взяв мене за руку і відвів у куток, за ширму, де приймає блатних.
- Де ти її взяв? - він кивнув у Оксанин бік.
- Що значить де взяв? Це моя знайома.
- Давно?
- Ні, а що таке, власне кажучи?
Аполідор просто виїдав у мені дірки своїми очима:
- Що у вас сьогодні сталося?
- Га?
- Що сталося? Ну от зараз були якісь події чи ні?
Я не зрозумів. Чого він вчепився?
- Ви гуляли з нею?
- Гуляли.
- Що-небудь траплялося? Траплялося чи ні?
- Траплялося.
Звідки він взяв? Щоправда, вигляд у нас з Оксаною був не найсвіжіший, але не до такої міри, щоб люди оберталися.
- Що саме?
- Га?
- Що траплялося?
- А-а… - і я почав повільно розповідати, плутаючись у порядку, але намагаючись нічого не забути. Розповідав і сам дивувався. Оце так вечір сьогодні. Давно не бувало, щоб усе так разом, одне до одного.
Я розповідав, а Аполідор зиркав в Оксанин бік. Я теж озирнувся. Дівчина сиділа, відверто нудьгуючи, і дивилася у вікно.
- Це все? - запитав Аполідор.
- Наче, все. Ну, може, десь іще побився, не пам’ятаю.
- Та-ак, - мій екстрасенс почухав лисину. Він іноді буває смішним, цей Аполідор, дарма що очі олив’яні. - Розумієш, у чім справа, козаче. У твоєї дівчини дуже сильне біополе, ну просто напрочуд сильне.
- Та ну?
- Осьо тобі й ну. Я такого поля в житті не бачив.
- Сильніше за ваше?
- Безумовно.
Я ще раз озирнувся з-поза ширми. Ось вона яка, квіточка куцурубська.
- Так-от, Андрію, поле в неї дивовижне, але дике, розумієш?
- Як?
- Ну, неприборкане, - Аполідор суворо дивився на мене. - Тобі не здалося, що сьогодні було забагато пригод?
Забагато, ну він сказав. Цих пригод, як я зараз їх згадав, було б забагато і для місяця нормального життя.
- Не без того, - напустив я на себе розумність.
- Не без того… Тож бо воно і є. Ти розумієш, Андрію, мені здається, ти їй сподобався. - Я знизав плечима. Ще б пак. - Їй сподобалось, розумієш, коли ти її захищав, рятував від чого-небудь, а вона тоді… ну, жінкам це взагалі подобається.
Я все не міг второпати, до чого він веде.
- Ну от. Але вона не просто жінка, а дуже сильна жінка. Її поле впливає на навколишні явища, на людей, на звірів, врешті, мабуть, і на неживі предмети… - Аполідор виглядав трохи розгубленим. - Це треба дослідити, розумієш. В неї таке поле, ну таке, що я й не уявляю, як його назвати. Це щось…
- Ну-ну, - нагадав, знаючи, що на своїх полях Аполідор може зациклитись. -…так. Одне слово, їй подобається, як ти її захищаєш і борониш, і вона своїм потужним полем неначе провокує все навкруги.
- Як це провокує?
- Ну, впливає на людей…
- На собак?
- На собак, на все.
- Ага. - Тут я вже почав щось розуміти. - То в метро це теж її рук справа?
- Чому рук?
- Ну, поля.
Аполідор замислився:
- Ну, не те щоб її, розумієш. Як би це тобі пояснити… Бажання, бачиш, воно на енергетичному рівні може впливати на процеси… Це, знаєш, як потужне магнітне поле, що сприяє певному напрямку, певному рухові, якщо хочеш, розвитку… от… так що при наявності тенденції до подібних випадків, тобто навіть не тенденції, а можливості їх, це поле збільшує вірогідність… - він, здається, сам не знав, як би його кругліше сказати, зморщувався і крутив руками. - Ну, одне слово, вірогідність випадковостей, що збігаються в енергетичному сенсі з цим полем, збільшується. Зрозуміло?
А як же! Я почухав потилицю. Моя квіточка разом зі своїм полем нудьгувала за столом.
- Так. І що робити?
- А що робити - вивчати, виховувати якось, заспокоювати навіть, якщо вийде.
- Так що, воно і зараз діє, тобто впливає, тобто вірогідність ця?