- Пе-е-е-тре-е-! - долинуло здалека, а потім ще раз. - Пе-е-е-тре-е!
Тракторист здивовано озирнувся. До могили від лісосмуги щосили біг Тимко Дурний, плутаючись у своїх штанях та горлаючи, мов несамовитий.
Тьху ти. Знов починається.
Здавалося, дурень ще більше схуд з того моменту, коли Петро кинув його на баби Мотриному городі, обличчя його було сірим, вилиці повипиналися, немов у мерця.
Тимко підбіг до бульдозера і раптом упав на коліна.
- Петре!.. Не чіпай могили, не чіпай, Христом Богом молю, - він захрестився і спробував обійняти Петра за ноги, але той спритно скочив до кабіни і хряснув дверцятами. - Іди на хуй звідси!
Це вже не лякало, а просто дратувало. Тут працювати треба, а воно…
- Петре! Благаю! Не чіпай! Лихо буде… усім нам лихо!
Петро, щоб не чути божевільних волань, торкнув важелі і завів машину. Двигун загарчав, перекриваючи слабкий Тимків голос.
- Не заважай, падло. Геть з дороги - задавлю! - закричав Петро і опустив важкого бульдозерного ножа.
Тимко відскочив вбік. Тепер він обернувся до могили і заволав, по-звірячому завив, звертаючись невідомо до кого:
- Ти бачила-а! Я його прохав! Ти все бачила-а! Я благав його-о-о!
Він раптом кинувся тікати у напрямку села.
- Я не-е ви-и-не-ен! - розносилося степом його відчай-душне волання.
Ну сказано - дурний він і є дурний.
Петро подивився йому вслід, потім плюнув, потер руки та знову заспівав, щоб поліпшити настрій: “Просцяв, прососав півтора лимона…” Бульдозер завчено підхопив другим голосом і рушив у штикову атаку на рудий бугор, що спав багатовічним сном. Ніж врізався у землю, розриваючи її суцільне покривало. На мить здалося, що почувся розпачливий, сповнений болю зойк, але Петро співав на весь голос і тому не звернув на це уваги.
“І як це я заснув?” - подумав Петро, протираючи важкі очі. Голова боліла, наче з великого перепою. Під сорочкою тілом струмився піт - кабіна нагрілася під сонцем, як сковорода. Чулося тихе воркотіння двигуна. Ти ба, не заглух.
Розминаючи затерплі м’язи, хлопець незграбно вивалився на розриту землю і роздивився навкруги. Сонце великим рожевим яблуком тягнулося додолу, занурюючись у сивувате павутиння хмарок.
Та-ак, добряче поспав, мать його… Він почухав потилицю. Однак роботу було майже зроблено - навкруги чорніли купи землі, перемішаної з камінням та дерниною. Наче рана з розірваними краями, з якої між шматків шкіри стирчать уламки кісток.
Петро добре пам’ятав, як зрізав перший шар землі, як розвертався біля балочки, як працював далі… Він майже все пам’ятав, окрім одного - коли це вирішив зупинити машину та поспати? Хоч би був п’яний, а так… Чортова спека.
Бунчужний покліпав осоловілими очима і раптом закляк - неподалік бовванів знайомий силует. Петро примружився. Сумнівів не було - це стояв темно-зелений “бобик”, яким звичайно їздив голова. Ото штука! Він же й справді обіцяв під’їхати надвечір… Певно, побачив, що його механізатор замість виконувати норму спить, і зачаївся. Петро знав ці військові приколи, у нього політрук був такий вредний - сяде було в засідці, все просікає, а тоді вже як вийде - не хочеться згадувать. Хай би їм усім, паскудам… Але нічого не поробиш, треба іти виправдовуватись, тим більше що справу майже зроблено, а що заснув - то буває, зморило, от поки сонечко сяде, швиденько все можна догорнути. І тракторист попростував до бойової машини голови, що стояла на дорозі, якраз проти могили.
Ще здалека було чути, що двигун вимкнений, “бобик” мовчав, затамувавши подих, і тільки з радіоприймача долинав бадьорий голос:
“Пакаряєтца нам, пакаряєтца нам мєрзлата па учєбнікам вєчная…” Розважається товариш голова. Щоб не нудьгувати в “секреті”.
Однак що ближче підходив Петро до машини, то сильніше зростало в ньому тривожне почуття. Щось було не так у нерухомому зеленому силуеті, підозріло завмерли на місці напіврозчинені дверцята і надто самотнім здавався бадьорий спів приймача.
Наблизившись до самого “бобика”, Бунчужний прокашлявся і нерішуче покликав:
- Товаришу голова!..
Відповіддю була тільки мовчанка. Тракторист почухав потилицю, потім зробив ще крок вперед і голосно вигукнув:
- Товаришу голова! Тракторист Бунчужний ваше завдання виконав!
Знову мовчанка.
Це вже виходило за межі розуміння. Петро обережно зазирнув через напівпрочинені дверцята до кабіни. Голови там не було, тільки Вітька Кучеренко, особистий водій та “ординарець”, дрімав за кермом, зкуцьорбившись.
- Вітьо-ок! Агов! Не спи - замерзнеш! - гукнув Бунчужний якомога веселіше та почав трусити водія за плече. І раптом хлопця наче струмом пробило - Вітьчине тіло було холодним як… як у мерця! Він миттєво відсмикнув руку, і Кучеренко завалився на бік.
Мертві вирячені очі втупилися в Петрове обличчя. В цих очах застиг вираз здивування, а чи великого жаху. Розкритий рот благав про допомогу, у кутках губів запеклася кров. Червоні промені вечірнього сонця плямами лежали на одязі, і вся кабіна здавалася закривавленою. “А вакрук, А вакрук толька щєпкі лєтят, Патаму что в тайгу ми врубаємся!” - радісно голосив радіоприймач.
Петро на кілька секунд завмер на місці, а потім розлючено клацнув вимикачем. Спів урвався.
- С-сука! - невідомо до кого вилаявся Бунчужний.
Голову він знайшов неподалік. Войовничий керівник лежав на животі, розкидавши руки і дивно викрутивши шию мало не на сто вісімдесят градусів. Його мертві вирячені очі дивилися на захід. Кілька великих мух лінькувато повзало по обличчю. Петро відчув, що до горла огидним клубком підкотила нудота.
Оце так втрапив. Думки, наче сполохані комахи, безладно заметушилися в голові. Хто це зробив? Чи не подумають на нього, Петра Бунчужного? Це запросто… Але як? Як могло таке статися? Жах почав пробирати тіло, піднімаючись зсередини і затоплюючи душу та мозок. Жах перед невідомим убивцею, жах перед наслідками цієї неймовірної події. Раптом серед усього хаосу думок зринула одна і замерехтіла, заверещала, немов “мигалка” у спецмашин. “До лікаря! Негайно до лікаря!” Петро сплюнув гірку слину, постояв, наважуючись, потім підхопив холодне тіло колишнього голови колгоспу “Шлях Ілліча” та, важко ступаючи, попрямував до “бобика”.
Чималих зусиль йому коштувало закинути тіла на заднє сидіння. Одначе врешті-решт це вдалося. Бунчужний, матюкаючись крізь зуби, влаштувався за кермом та крутонув стартер. Лише тепер хлопець помітив, що його руки вимазані чимось чорним, липким та смердючим.
- От холєра… - Микола Панченко, молодий лікар, витер спітніле чоло. Все йшло шкереберть. Мало на його голову цього чортового колгоспу, бруду, вічно п’яних селюків, бридкої лайки. І тепер оце. Боже! За що?!
Микола важко зітхнув та підійшов до вікна. Посеред кімнати на столі лежало тіло. Молоде гарне дівоче тіло. На жаль, мертве. Ще кілька годин тому воно було Галиною Семенівною Титаренко, або простіше - Галкою Титаренчихою, шістнадцятирічною сусідкою Миколи. А тепер… тепер це було просто мертве тіло, і причину смерті встановити не вдалося.
Треба буде завтра відправляти в райцентр. Ну, не вистачило в нього знань, та й не вчили їх такому в інституті… а потім, уже пізно було, коли її привезли, вже захолола. Але все одно він, Микола, матиме неприємності - тут же навіть під нещасний випадок не підведеш. Може, це епідемія? Якась невідома хвороба? Ні, я вам кажу, не можна молодого спеціаліста отак самого кидати в село, не можна!
Біля ганку юрмився народ.
- Ой, донечко, донечко! - голосила невтішна Титаренчиха.
- Це ж треба, таке горе, - співчував хтось.
- Упокой, Боже, її душу…
- А все Тимко Дурний, накликав-таки біду. Сьогодні вранці біжить та кричить - тікайте всі, бо лихо і загибель нам буде…
- За віщо ж таке?..
- Ой, гріхи наші тяжкії-і…
Ніхто не звернув уваги на зеленого “бобика”, що зупинився поряд зі старим будиночком лікарні. Петро відкрив дверцята та одразу зіштовхнувся з дядьком Пилипом.
- Що?
Дядько не звернув уваги на бліде обличчя хлопця і на те, що він приїхав чомусь машиною голови, а тільки розвів руками: