І Петрусь питає:
Петро
Чом же ти оце, Настусю,Справді не читаєш?
Настуся. А хіба я школяр, чи що? Не хочу, та й годі.
Петро. Хоч одну невеличку заповідь сьогодні вивчи, хоть п'яту.
Настуся. І п'ятої, і шостої, ніякої не хочу.
Петро. То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш!
Настуся. Байдуже, нехай собі не вінчає.
Петро. А зо мною?
Настуся. І з тобою нехай собі… Е, ні, нехай повінчає!..
Петро. Та читай же, а то…
Настуся. А то що ти зробиш?
Петро. Поцілую, ось побачиш!
Настуся. Хоч як хочеш цілуй собі, а я таки не читатиму!
Петро (цілує її і примовляє). Оце тобі раз! оце тобі два!
А сотник виглядає з-за тину і входить в хату, не давши знаку.
Настуся (пручається). Годі-бо вже, годі! Незабаром батько прийде, треба справді читать.
Петро. А! тепер і читать!
Сотник (виходить з хати) Діти, годі вже вам учиться! Чи не час обідать?
Петро і Настуся мовчки ідуть у хату.
Сотник (сам)
Навчилась, нічого сказать!Оце дитина! Ні, Настусю,Я коло тебе заходжусяТепер, лебедонько, не так!Поки сто раз не поцілує,Й читать не хоче! А бурсак!Собачий сину, знаєш смак.Ось я тебе попомуштруюНе так, як в бурсі!.. Помелом!Щоб духу в хаті не було!Великий світ наш, не загинеш!Дивися, пся його личина!Оце-то так, що богослов!У батька краде! Добре, свату!Які-то стали люде злі!..А що-то діється у хаті?Там знову, знать, мої маліЧитають… Треба розігнати.
Отакі батьки на світі,Нащо вони дітям?На наругу перед богом.А шануйте, чтіте,Поважайте його, діти,Бо то батько сивий!Батько мудрий! Добре отимСиротам щасливим,Що не мають отих батьків,То й не согрішають.
Настуся (вибігає заплакана з хати)
Не дає і пообідать,В Київ проганяє.А боже мій милостивий,Що мені робити?Помандрую!
(Дивиться в хату).
Замірився!Ух! який сердитий!Та не вдарить… А я такиУ Київ з ПетрусемПомандрую, хоч що хочеш!Я не побоюся,Серед ночі помандрую…А відьма злякає?!Ні, не зляка.
(Загляда знову).
Сердешненький!Книжечки складаєУ торбину і бриль бере.Прощай, моє любе,Моє серце!.. Увечері?..За царину?.. Буду!Ранше буду! Ось на, лови!
(Кидає через тин цвіток).
Виходить сотник. Настуся співає.
«Не ходи, не нуди, не залицяйся,Не сватай, не піду, не сподівайся».
Сотник
А їй байдуже! мов не знає!Неначе та сорока скаче.Настусю! Чом же ти не плачеш?
Адже ж Петруся вже немає.
Настуся
Дивітеся, яка печаль!То й плачте, коли жаль…
Сотник
Настуся
А меніЩе байдужіше, – він не мій.А я вже заповіді знаюУсі до одної!
Настуся
Нехай хоч зараз сповідаєОтець Хома ваш голосний!
Сотник
Настуся
Авжеж! Так ми ще не говіли;Як одговіємось – тойді.
Сотник (цілує її)
Моя голубко сизокрила!Моя ти ягідко!..
(Танцює і приговорює).
«У горохВчотирьохУночі ходила.УночіХодячи,Намисто згубила».
Настуся. Та годі вам уже з тим намистом. Ішли б швидше до отця Хоми та порадилися, от що!
Сотник. Правда, правда, моя квіточко! Побіжу ж я швиденько, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько та заквітчайся. Та не жди мене, бо бути має, що я остануся і на вечеряю. (Цілує її і йде).
Настуся
Добре, добре, не ждатиму.Не ждатиму, не ждатиму,У свитину вдягатимусь.У намисто уберуся,Доганятиму Петруся.