[Перша половина 1849, Косарал]
ОЙ, КРИКНУЛИ СІРІЇ ГУСІ…
Ой, крикнули сірії гусиВ яру на ставу;Стала слава на все селоПро тую вдову.Не так слава, не так слава,Як той поговір,Що заїздив козак з СічіДо вдови на двір.«Вечеряли у світлиці,Мед-вино пилиІ в кімнаті на кроватіСпочити лягли».Не минула слава тая,Немарне пішла:Удовиця у М'ясниціСина привела.Вигодувала малого,До школи дала.А із школи його взявши,Коня купила,А коня йому купивши,Сідельце самаСамим шовком вишивала,Златом окула,Одягла його в червонийВ жупан дорогий,Посадила на коника…«Гляньте, вороги!Подивітесь!» Та й повелаКоня вздовж села.Та й привела до обозу;В військо оддала…А сама на прощу в Київ,В черниці пішла.
[Перша полонина 1849, Косарал]
ЯКБИ ТОБІ ДОВЕЛОСЯ…
«Якби тобі довелосяВ нас попанувати,То знав би ти, пане-брате,Як їх називати,Отих твоїх безталаннихДівчаток накритих.А то верзе бісизна-щоТа й думає: «Ми-то!Ми-то людям покажемоОцих безталаннихТа навчимо шануватисьПаничів поганих!»Шкода й праці! Поки села,Поки пани в селах,Будуть собі тинятисяПокритки веселіПо шиночках з москалями,І не турбуйсь, брате».«Добре, – кажу. – А все-такиНевеличку нате,Оцю одну, останнюю.Слухайте ж, панята.Дівчата на луці гребли,А парубки копиці клали,Та, знай, на сонце позирали,Та нісенітницю верзли.Звичайне, хлопці. А дівчата,Мов ті сороки, цокоталиТа до криниці учащалиУ яр погуляти.Найкращая з всього селаДавненько вже у яр пішла,Узявши глечик; та й немає,А лановий і не шукає,Мов і не бачить. Не новийОцей лукавий лановий.Стара собака, та ще й бита.У балці стало щось кричать,Побігли хлопці рятовать.Аж там панич несамовитий,Недоліток, таке творить,Сердешну дівчину мордує.Сердешна дівчина кричить.Прибігли хлопці, не рятують —Бояться пана. А один,Щонаймолодший, озирнувшись,Та вилами панаІ просадив, мов ту жабу.Застогнав поганецьТа й опрігся. Порадились,Дали в город знати;
Суд наїхав, подивились,Попились завзятоСудовики. ЗакувалиХлопця молодогоТа в тюрму захвасували…Та й більше нічого.На верствовім шляху в поліКорчма під вербоюСтоїть собі в холодочку,А попід корчмоюСидять в путах арестанти.Трохи одпочитиПозволено бідолагамТа води напитись.Сидять собі, розмовляють,А дехто й куняв.А з-за гори поїжджанеНа шлях виїжджають,Аж три тройки. І, звичайне,Коло корчми стали —Дати коням одпочити,Та й дружки присталиСпіваючи. Отож стали,Молодая встала,Взяла кварту оковитиТа й почастувалаСердешного невольникаІ його сторожу.Коли дивиться, погляне…Боже! милий боже!Меж невольниками в путахТой самий єдинийЇї месник безталанний —Несе з УкраїниАж у Сибір ланцюг-пута…А ти будеш тутаУ розкоші і не будешНі знати, ні чутиЙого плачу вседневного…Не почастувалаСвого месника святогоІ не привітала,Тілько глянула на його…Та й більше нічого.Попереду поїжджанеРушили в дорогу,А за ними й невольникиПобрязкали путомПонад шляхом. І нікогоНе видно, не чутиКоло корчми, одна собі
Поки що осталасьЗ шинкаркою; кругом неїДимом розстилаласьВ полі курява. І смерклось.І вік не великий,Не тілько день. На хуторіТанці та музики —Аж до півночі. ПриданеПостіль пішли слатиУ комору, а молодаВийшла мовчки з хати,Та й пропала. Скрізь шукали,До світу шукали,Та не найшли. Де ж поділась?Де? ПомандрувалаЗа невольником убогимУ Сибір… Та й годі.
[Перша половина 1849, Косарал]
ЗАРОСЛИ ШЛЯХИ ТЕРНАМИ…
Заросли шляхи тернамиНа тую країну,Мабуть, я її навіки,Навіки покинув.Мабуть, мені не вернутисьНіколи додому?Мабуть, мені доведетьсяЧитати самомуОці думи? Боже милий!Тяжко мені жити!Маю серце широкеє —Ні з ким поділити!Не дав єси мені долі,Молодої долі!Не давав єси ніколи,Ніколи! ніколи!Не дав серця молодогоЗ тим серцем дівочимПоєднати! МинулисяМої дні і ночіБез радості, молодії!Так собі минулиНа чужині. Не найшлосяЗ ким серцем ділитись,А тепер не маю навітьЗ ким поговорити!Тяжко мені, боже милий,Носити самомуОці думи. І не ділитьНі з ким, – і нікомуНе сказать святого слова,І душу убогуНе радовать, і не коритьЧоловіка злого, І умерти!..О, господи!Дай мені хоч глянутьНа народ отой убитий,На тую Украйну!