[Перша половина 1849, Косарал]
ЗАЦВІЛА В ДОЛИНІ…
Зацвіла в долиніЧервона калина,Ніби засміяласьДівчина-дитина.Любо, любо стало,Пташечка зраділаІ защебетала.Почула дівчинаІ в білій свитиніЗ біленької хатиВийшла погулятиУ гай на долину.І вийшов до неїЗ зеленого гаюКозак молоденький;Цілує, вітає,І йдуть по долині,І йдучи співають.Як діточок двоє,Під тую калинуПрийшли, посідалиІ поцілувались.Якого ж ми раюУ бога благаєм?Ран у серце лізе,А ми в церкву лізем,Заплющивши очі,Такого не хочем.Сказав би я правду,Та що з неї буде?Самому завадить,А попам та людямОднаково буде.
[Перша половина 1849, Косарал]
У НАШІМ РАЇ НА ЗЕМЛІ…
У нашім раї на земліНічого кращого немає,Як тая мати молодаяЗ своїм дитяточком малим.Бувая, іноді дивлюся,Дивуюсь дивом, і печальОхватить душу; стане жальМені її, і зажурюся,І перед нею помолюся,Мов перед образом святимТієї матері святої,Що в мир наш бога принесла…Тепер їй любо, любо жити.Вона серед ночі встає,І стереже добро своє,І дожидає того світу,Щоб знов на його надивитись,Наговоритись. – Це моє!Моє! – І дивиться на його,І молиться за його богу,І йде на улицю гулятьГордіше самої цариці.Щоб людям, бачте, показатьСвоє добро. – А подивіться!Моє найкраще над всіми! —І ненароком інший гляне.Весела, рада, боже мій!Несе додому свого Йвана.І їй здається, все селоВесь день дивилося на його,Що тілько й дива там було,А більше не було нічого.Щасливая!..Літа минають.Потроху діти виростають,І виросли, і розійшлисьНа заробітки, в москалі.І ти осталася, небого.І не осталося нікогоЗ тобою дома. НаготиСтарої нічим одягтиІ витопить зимою хату.А ти нездужаєш і встати,Щоб хоч огонь той розвести.В холодній молишся оселіЗа їх, за діточок.А ти,Великомученице! СелаМинаєш, плачучи, вночі.І полем-степом ідучи,
Свого ти сина закриваєш.Бо й пташка іноді пізнаєІ защебече: – Он байстряНесе покритка на базар.Безталанная! Де діласьКраса твоя тая,Що всі люде дивувались?Пропала, немає!Все забрала дитиночкаІ вигнала з хати,І вийшла ти за царину,З хреста ніби знята.Старці тебе цураються,Мов тії прокази.А воно таке маленьке,Воно ще й не лазить.І коли-то воно будеГратись і промовитьСлово мамо. Великеє,Найкращеє слово!Ти зрадієш; і розкажешДитині правдивоПро панича лукавого,І будеш щаслива.Та не довго. Бо не дійдеДо зросту дитина,Піде собі сліпця водить,А тебе покинеКалікою на розпутті,Щоб собак дражнила,Та ще й вилає. За те, бач,Що на світ родила.І за те ще, що так тяжкоДитину любила.І любитимеш, небого,Поки не загинешМежи псами, на морозіДе-небудь під тином.
[Перша половина 1849, Косарал]
НА ВЕЛИКДЕНЬ, НА СОЛОМІ…
На Великдень, на соломіПротив сонця, дітиГрались собі крашанкамиТа й стали хвалитисьОбновами. Тому к святкамЗ лиштвою пошилиСорочечку. А тій стьожку,Тій стрічку купили.Кому шапочку смушеву,Чобітки шкапові,Кому свитку. Одна тількоСидить без обновиСиріточка, рученятаСховавши в рукава.– Мені мати куповала.– Мені батько справив.– А мені хрещена матиЛиштву вишивала.– А я в попа обідала,Сирітка сказала.
[Перша половина 1849, Косарал]
БУЛО, РОБЛЮ ЩО, ЧИ ГУЛЯЮ…
Було, роблю що, чи гуляю,Чи богу молюся,Усе думаю про йогоІ чогось боюся.Дурна була, молодая,Я все виглядала,Чи не шле за рушниками…І не сподівалась,Що він мене, дурну, дурить.А серце боліло,Ніби знало, що так буде,Сказати не вміло.А якби було сказало,То я б не любила,Може, була б до криниціУ гай не ходила,А то вранці і ввечеріХодила, гуляла…Доходилась – осталася,Навіки осталасьДівувати. Тяжко меніУ матері в хатіСтарітися. А своєїВже хати не мати!А ще й досі, чи роблю що,Чи то так гуляю,Усе думаю про його,І сама не знаю,Чого думаю! Чого яУ той гай ходила?І за що його так довго,Так тяжко любила!