[Перша половина 1849, Косарал]
БУВАЄ, ІНОДІ СТАРИЙ…
Буває, іноді старийНе знає сам, чого зрадіє,Неначе стане молодий,І заспіває… як уміє.І стане ясно перед нимНадія ангелом святим,І зоря, молодость його,Витає весело над ним.Що ж се зробилося з старим,Чого зрадів оце? Того,Що, бачите, старий подумавДобро якесь комусь зробить.А що ж, як зробить? Добре житьТому, чия душа і думаДобро навчилася любить!Не раз такому любо стане,Не раз барвінком зацвіте.Отак, буває, в темну ямуСвятеє сонечко загляне,І в темній ямі, як на те,Зелена травка поросте.
[Перша половина 1849, Косарал]
ХІБА САМОМУ НАПИСАТЬ…
Хіба самому написатьТаки посланіє до себеТа все дочиста розказать,Усе, що треба, що й не треба.А то не діждешся його,Того писанія святого,Святої правди ні од кого,Та й ждать не маю од кого,Бо вже б, здавалося, пора:Либонь, уже десяте літо,Як людям дав я «Кобзаря»,А їм неначе рот зашито,Ніхто й не гавкне, не лайне,Неначе й не було мене.Не похвали собі, громадо! —Без неї, може, обійдусь,А ради жду собі, поради!Та, мабуть, в яму перейдуІз москалів, а не діждусь!Мені, було, аж серце мліло,Мій боже милий! як хотілось,Щоб хто-небудь мені сказавХоч слово мудре; щоб я знав,Для кого я пишу? для чого?За що я Вкраїну люблю?Чи варт вона огня святого?..Бо хоч зостаріюсь затого,А ще не знаю, що роблю.Пишу собі, щоб не мінятиЧаса святого так на так,Та іноді старий козакВерзеться грішному, усатий,З своєю волею меніНа чорнім вороні-коні!А більш нічого я не знаю,Хоч я за це і пропадаюТепер в далекій стороні.Чи доля так оце зробила?Чи мати богу не молилась,Як понесла мене? Що я —Неначе лютая зміяРозтоптана в степу здихає,Захода сонця дожидає.Отак-то я тепер терплюТа смерть із степу виглядаю,А за що, єй-богу, не знаю!А все-таки її люблю,Мою Україну широку,
Хоч я по їй і одинокий(Бо, бачте, пари не найшов)Аж до погибелі дійшов.Нічого, друже, не журися!В дулевину себе закуй,Гарненько богу помолися,А на громаду хоч наплюй!Вона – капуста головата.А втім, як знаєш, пане-брате,Не дурень, сам собі міркуй.
[Перша половина 1849, Косарал]
ДУРНІ ТА ГОРДІЇ МИ ЛЮДИ…
Дурні та гордії ми людиНа всіх шляхах, по всій усюді,А хвалимось, що ось-то миІ над землею, і водоюІ од палат та до тюрмиУсе царі, а над собоюАж деспоти – такі царі,І на престолі і в неволі.І все то те по добрій волі,По волі розуму горить,Як той маяк у синім морі,Чи те… в житейськім. Само такУ нас у костяній коморіГорить розумний той маяк,А ми оливи наливаємТа байдуже собі співаєм —Чи то в годину, чи в напасть.Орли, орли ви сизокрилі,Поки вам лихо не приснилось,Хоч невеличке, хоч на час!А там – під лавою в шиночкуСховаєтесь у холодочку.Огонь небесний той погас,І в тую костяну коморуПолізли свині ізнадвору,Мов у калюжу, та й сопуть.І добре роблять, що куютьНа руки добрії кайданиТа чарки в руки не даютьАбо ножа, а то 6 зараніГарненько з лиха б напились,А потім з жалю заридалиТа батька, матір проклялиІ тих, що до хреста держали.А потім ніж – і потеклаСвиняча кров, як та смола,З печінок ваших поросячих.А потім…
[Перша половина 1849, Косарал]
І ЗОЛОТОЇ Й ДОРОГОЇ…
І золотої й дорогоїМені, щоб знали ни, ве жальМоєї долі молодої:А іноді така печальОступить душу, аж заплачу.А ще до того, як побачуМалого хлопчика в селі.Мов одірвалось од гіллі,Одно-однісіньке під тиномСидить собі в старій ряднині.Мені здається, що се я,Що це ж та молодість моя.Мені здається, що ніколиВоно не бачитиме волі,Святої воленьки. Що такДаремне, марне пролетятьЙого найкращії літа,Що він не знатиме, де дітисьНа сім широкім вольнім світі,І піде в найми, і колись,Щоб він не плакав, не журивсь,Щоб він де-небудь прихиливсь,То оддадуть у москалі.