У військо послала —Полегшало. Минає рік,І другий минає,І четвертий, і десятий,А чутки немає.Нема чутки; що тут робить?Треба торбу братиТа йти… іти собак дражнитьОд хати до хати.Взяла торбу, пішла селом,На вигоні сілаІ в село вже не верталась,День і ніч сиділаКоло коворот. А літоЗа літом минає.Помарніла, скалічіла,Ніхто й не пізнає.Та й кому там пізнаватиКаліку убогу.Сидить собі та дивитьсяВ поле на дорогу.І світає, і смеркає,І знову смеркає,А москаля, її сина,Немає, немає.Понад ставом увечеріХитається очерет.Дожидає сина матиДо досвіта вечерять.Понад ставом увечеріШепочеться осока.Дожидає в темнім гаїДівчинонька козака.Понад ставом вітер віє,Лози нагинає.Плаче мати одна в хаті,А дівчина в гаї.Поплакала чорнобриваТа й стала співати;Поплакала стара матиТа й стала ридати.І молилась, і ридала,Кляла все на світі.Ох, тяжкі ви, безталанніУ матері діти!Скалічені старі рукиДо бога здіймала,Свою долю проклинала,Сина вимовляла.То од жалю одходилаІ мовчки журилась
Та на шлях той на далекийКрізь сльози дивилась.І день і ніч дивиласяТа й стала питати:«Чи не чув хто, чи не бачивМоскаля-солдата,Мого сина?..» Ніхто не чув,Ніхто і не бачив.Сидить вона, не йде в село,Не пита й не плаче,Одуріла!.. і цеглинуМуштрук, то лає,То годує, як дитину,Й сином називає,І нищечком тихесенькоКрізь сльози співає:«Змія хату запалила,Дітям каші наварила,Поморщила постоли,Полетіли москалі.Сірі гуси в ірій, ірійПо чотири, по чотириПолетіли – гел-гел! —На могилі орел,На могилі серед ночіУ козака вийма очі,А дівчина в темнім гаїЙого з війська виглядає».Вдень лазила на смітниках,Черепки збирала,Примовляла, що синовіГостинця ховала.А уночі розхристанаІ простоволосаСелом ходить – то співає,То страшно голосить.Люди лаяли… бо, бачте,Спать їм не давалаТа кропиву під їх тиномІ бур'ян топтала.Діти бігали з паліччямУдень за вдовоюПо улицях та, сміючись…Дражнили Совою.
6 мая 1844, С.-Петербург
ДІВИЧІЇ НОЧІ
Висушили карі очіДівичії ночі.«Черниця-Мар'яна»Розплелася густа косаАж до пояса,Розкрилися перси-гори,Хвилі серед моря;Засіяли карі очі,Зорі серед ночі,Білі руки простяглися —Так би й обвилисяКругом стану. І в подушкуХолодну впилися,Та й заклякли, та й замерли,З плачем рознялися.«Нащо мені коса-краса,Очі голубині,Стан мій гнучий… коли немаВірної дружини,Немає з ким полюбитись,Серцем поділитись…Серце моє! серце моє!Тяжко тобі битисьОдинокому. З ким жити,З ким, світе лукавий,Скажи мені… Нащо меніТая слава… слава.Я любить, я жити хочуСерцем, не красою!А мені ще й завидують,Гордою і злоюЗлії люди нарікають.А того й не знають,Що я в серці заховала…Нехай нарікають,Гріх їм буде… Боже милий,Чому ти не хочешУкоротить свої темні,Тяжкі мені ночі!..Бо я вдень не одинока —З полем розмовляю,Розмовляю і недолюВ полі забуваю,А вночі…» – та й оніміла,Сльози полилися…Білі руки простяглися,В подушку впилися.
18 мая 1844, С.-Петербург
СОН (КОМЕДІЯ)
Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его.
Иоанна глава 14, стих 17
У всякого своя доляІ свій шлях широкий:Той мурує, той руйнує,Той неситим окомЗа край світа зазирає,Чи нема країни,Щоб загарбать і з собоюВзять у домовину.Той тузами обираєСвата в його хаті,А той нишком у куточкуГострить ніж на брата.А той, тихий та тверезий,Богобоязливий,Як кішечка, підкрадеться,Вижде нещасливийУ тебе час та й запуститьПазурі в печінки,І не благай: не вимолятьНі діти, ні жінка.А той, щедрий та розкошний,Все храми мурує;Та отечество так любить,Так за ним бідкує,Так із його, сердешного,Кров, як воду, точить!..А братія мовчить собі,Витріщивши очі!Як ягнята; «Нехай, – каже,Може, так і треба».Так і треба! бо немаєГоспода на небі!А ви в ярмі падаєтеТа якогось раюНа тім світі благаєте?Немає! немає!Шкода й праці. Схаменіться:Усі на сім світі —І царята і старчата – Адамові діти.І той… і той… а що ж то я?!Ось що, добрі люди:Я гуляю, бенкетуюВ неділю і в будень.А вам нудно! жалкуєте!Єй-богу, не чую,І не кричіть! Я свою п'ю,А не кров людськую!Отак, ідучи попідтиннюЗ бенкету п'яний уночі,Я міркував собі йдучи,Поки доплентавсь до хатини.