Земля чорніє,Дрімає розум, серце мліє.Дивлюся: хати над шляхамиТа городі: з стома церквами,А в городах, мов журавлі,Замуштрували москалі;Нагодовані, обутіІ кайданачи окуті,Муштруються… Далі гляну:У долині, мов у ямі,На багнищі город мріє;Над ним хмарою чорнієТуман тяжкий… Долітаю —То город безкраїй.Чи то турецький,Чи то німецький,А може, те, що й московський.Церкви, та палати,Та пани пузаті,І ні однісінької хати.Смеркалося… огонь огнемКругом запалало,Аж злякавсь я… «Ура! ура!Ура!» – закричали.«Цу-цу, дурні! схаменіться!Чого се ви раді!Що горите?» – «Экой хохол!Не знает параду.У нас парад! сам изволитСегодни гуляти!»«Та де ж вона, тая цяця?»«Бон видишь – палаты».Штовхаюсь я; аж землячок,Спасибі, признався,З циновими ґудзиками:«Де ты здесь узялся?»«З України». – «Так як же тыЙ говорыть не вмиєшПо-здешему?» —«Ба ні,– кажу, Говорить умію.Та не хочу». – «Экой чудак!Я вси входы знаю,Я тут служу; коли хочеш,В дворец попитаюсьВвесты тебе. Только, знаєш,Мы, брат, просвищенны,Не поскупись полтинкою…»Цур тобі, мерзеннийКаламарю… І зробивсяЯ знову незримийТа й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!Так от де рай! уже нащоЗолотом облитіБлюдолизи; аж ось і сам,Високий, сердитий,Виступає; обок йогоЦариця небога,Мов опеньок засушений,Тонка, довгонога,Та ще р;а лихо, сердешне,Хита головою.Так оце-то та богиня!Лишенько з тобою.А я, дурний, не бачившиТебе, цяце, й разу,Та й повірив тупорилимТвоїм в рщомазам.Ото дурний! а ще й битий!На каток повіривМоскалеві. От і читай,І йми ти їм віри!За богами – панства, панстваВ серебрі та златі!Мов кабани годовані —Пикаті, пузаті!..Аж потіють, та товпляться,Щоб то ближче статиКоло самих: може, вдарятьАбо дулю датиБлаговонять; хоч маленьку,Хоч півдулі, аби тількоПід самую пику.І всі у ряд поставали,Ніби без'язикі —Анітелень. Цар цвенькає;А диво-цариця,Мов та чапля меж птахами,Скаче, бадьориться.Довгенько вдвох походжалиМов сичі надуті,Та щось нишком розмовлялиЗдалека не чути —О отечестві, здається,Та нових петлицях,Та о муштрах ще новіших!..А потім царицяСіла мовчки на дзиґлику.Дивлюсь, цар підходитьДо найстаршого… та в пикуЙого як затопить!..Облизався неборака
Та меншого в пузо —Аж загуло!.. а той собіЩе меншого тузаМежи плечі; той меншого,А менший малого,А той дрібних, а дрібнотаУже за порогомЯк кинеться по улицях,Та й дівай міситиНедобитків православних,А ті голосити;Та верещать; та як ревнуть:«Гуля наш батюшка, ґуля!Ура!..ура!..ура! а, а, а…»Зареготався я, та й годі;А й мене давнулиТаки добре. Перед світомУсе те заснуло;Тільки де-де православніПо углах стогналиТа, стогнучи, за батюшкуГоспода благали.Сміх і сльози! От пішов яГород озирати.Там ніч, як день. Дивлюся:Палати, палатиПонад тихою рікою;А беріг ушитийУвесь каменем. Дивуюсь,Мов несамовитий!Як то ноно зробилосяЗ калюжі такоїТаке диво… отут кровіПролито людської —І без ножа. По тім боціТвердиня й дзвіниця,Мов та швайка загострена,Аж чудно дивиться.І дзиггрі теленькають.От я повертаюсь —Аж кінь летить, копитамиСкелю розбиває!А на коні сидить охляп,У свит – не свиті,І без шапки. Якимсь листомГолова повита.Кінь басує, от-от річку,От… от… перескочить.А він руку простягає,Мов світ увесь хочеЗагарбати. Хто ж це такий?