От собі й читаю,Що на скелі наковано:Первому – ВтораяТаке диво наставила.Тепер же я знаю:Це той Первий що розпинавНашу Україну,А Вторая доконалаВдову сиротину.Кати! кати! людоїди!Наїлись обоє,Накралися; а що взялиНа той світ з собою?Тяжко, тяжко мені стало,Так, мов я читаюІсторія України.Стою, замираю…А тим часом – тихо, тихоТа сумно співаєЩось такеє невидиме:«Із города із ГлуховаПолки виступалиЗ заступами на лінію,А мене послалиНа столицю з козакамиНаказним гетьманом!О, боже наш милосердий!О, царю поганий,Царю проклятий, лукавий,Аспиде неситий!Що ти зробив з козаками?Болота засипавБлагородними костями;Поставив столицюНа їх трупах катованих!І в темній темниціМене, вольного гетьмана,Голодом замучивУ кайданах. Царю! царю!І бог не розлучитьНас з тобою. КайданамиСкованій зо мноюНавік-віки. Тяжко меніВитать над Невою.України далекої,Може, вже немає.Полетів би, подивився,Так бог не пускає.Може, Москва випалилаІ Дніпро спустилаВ синє море, розкопала
Високі могили —Нашу славу. Боже милий,Зжалься, боже милий».Та й замовкло; дивлюся я:Біла хмара криєСіре небо. А в тій хмаріМов звір в гаї виє.То не хмара – біла пташкаХмарою спустиласьНад царем тим мусянджовимІ заголосила:«І ми сковані з тобою,Людоїде, змію!На страішному на судищіМи бог і закриємОд очей твоїх неситих.Ти нас з УкраїниЗагнав, голих і голодних,У сніг на чужинуТа й порізав; а з шкур нашихСобі багряницюПошив жилами твердимиІ заклав; столицюВ новій рясі. Подивися:Церкви та палати!Веселися, лютий кате,Проклятий! проклятий!»Розлетілись, розсипались,Сонечко вставало.А я стояв, дивувався,Та аж страшно стало.Уже вбогі ворушились,На труд поспішали,І москалі на розпуттяхУже муштрувались.Покрай улиць поспішалиЗаспані дівчата,Та не з дому, а додому!Посилала матиНа цілу ніч працювати,На хліб заробляти.А я стою, похилившись,Думаю, гадаю,Як то тяжко той насущнийЛюди заробляють.От і братія сипнулаУ сенат писатиТа підписувать – та дратиІ з батька, і брата.А меж ними і землячкиДе-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,Сміються та лаютьБатьків своїх, що змалечкуЦвенькать не навчилиПо-німецькій, – а то теперІ кисни в чорнилах!П'явки! п'явки! може, батькоОстатню коровуЖидам продав, поки вивчивМосковської мови.Україно! Україно!Оце твої діти,Твої квіти молодії,Чорнилом политі,Московською блекотоюВ німецьких теплицяхЗаглушені!.. Плач, Украйно!Бездітна вдовице!Піти лишень подивитьсяДо царя в палати,Що там робиться. Приходжу:Старшина пузатаСтоїть рядом; сопе, хропе,Та понадувалось,Як індики, і на дверіКосо поглядало.Аж ось вони й одчинились.Неначе з берлогиМедвідь виліз, ледве-ледвеПереносить ноги;Та одутий, аж посинів:Похмілля проклятеЙого мучило. Як крикнеНа самих пузатих —Всі пузаті до одногоВ землю провалились!Він вилупив баньки з лоба —І все затрусилось,Що осталось; мов скажений,На менших гукає —І ті в землю; він до дрібнихІ ті пропадають!Він до челяді – і челядь,І челядь пропала;До москалів – москалики,Тілько застогнало,Пішли в землю; диво дивнеСталося на світі.Дивлюся я, що дальш буде,Що буде робитиМій медведик! Стоїть собі,
Голову понуривСіромаха. Де ж діласяМедвежа натура?Мов кошеня, такий чудний.Я аж зісміявся.Він і почув, та як зикне, Я перелякався,Та й прокинувсь… Отаке-тоПриснилося диво.Чудне якесь!.. таке тількоСниться юродивимТа п'яницям. Не здивуйте,Брати любі, милі,Що не своє розказав вам,А те, що приснилось.
8 іюля 1844, С.-Петербург
У НЕДІЛЮ НЕ ГУЛЯЛА…
У неділю не гуляла,Та на шовки заробляла,Та хустину вишивала,Вишиваючи, співала:«Хустиночко мережана,Вишиваная,Вигаптую, подарую,А він мене поцілує.Хустино мояМальованая.Здивуються вранці люди,Що в сироти хустка будеМережаная,Мальованая.А я косу розплітаю,З дружиною походжаю.Доленько моя,Матінко моя».Отак вона вишивалаУ віконце поглядала,Чи не ревуть круторогі,Чи не йде чумак з дороги.Іде чумак з-за ЛимануЗ чужим добром, безталанний,Чужі вели поганяє,Поганяючи, співає:«Доле моя, доле,Чом ти не такая,Як інші чужая?Чи я п'ю, гуляю,Чи сили не маю?Чи до тебе доріженькиУ степу не знаю?