4 октября 1845, Миргород
ЄРЕТИК
Шафарикові
Запалили у сусідаНову добру хатуЗлі сусіди; нагрілисяЙ полягали спати,І забули сірий попілПо вітру розвіять.Лежить попіл на розпутті,А в попелі тлієІскра вогню великого.Тліє, не вгасає,Жде підпалу, як той месник,Часу дожидає,Злого часу. Тліла іскра,Тліла, дожидалаНа розпутті широкому,Та й гаснути стала.Отак німота запалилаВелику хату. І сім'ю,Сім'ю слав'ян роз'єдинилаІ тихо, тихо упустилаУсобищ лютую змію.Полилися ріки крові,Пожар загасили.А німчики пожарищеЙ сирот розділили.Виростали у кайданахСлав'янськії дітиІ забули у неволі,Що вони на світі!
А на давнім пожарищіІскра братства тліла,Дотлівала, дожидалаРук твердих та смілих,І дождалась…Прозрів єсиВ попелі глибокоОгонь добрий смілим серцем,Смілим орлім оком!І засвітив, любомудре,Світоч правди, волі…І слав'ян сім'ю великуВо тьмі і неволіПерелічив до одного,Перелічив трупи,А не слав'ян. І став єсиНа великих купах,На розпутті всесвітньому Ієзекіїлем,І – о, диво! – трупи всталиІ очі розкрили,І брат з братом обнялисяІ проговорилиСлово тихої любовіНавіки і віки!І потекли в одно мореСлав'янськії ріки!Слава тобі, любомудре,Чеху-слав'янине!Що не дав ти потонутиВ німецькій пучиніНашій правді. Твоє мореСлав'янськеє, нове!Затого вже буде повне,І попливе човенЗ широкими вітриламиІ з добрим кормилом,Попливе на вольнім морі,На широких хвилях.Слава тобі, Шафарику,Вовіки і віки!Що звів єси в одно мореСлав'янськії ріки!Привітай же в своїй славіІ мою убогуЛепту-думу немудруюПро чеха святого,Великого мученика,Про славного Гуса!Прийми, отче. А я тихоБогу помолюся,Щоб усі слав'яне стали
Добрими братами,І синами сонця правди,І єретикамиОтакими, як КонстанцькийЄретик великий!Мир мирові подарують
І славу вовіки!
22 ноября 1845, в Переяславі
Камень, его же небрегоша зиждущии, сей бысть во главу угла: от Господа бысть сей, й єсть дивен во очесех наших.
Псалом 117. стих 22
«Кругом неправда і неволя,Народ замучений мовчить.І на апостольськім престоліЧернець годований сидить.Людською кровію шинкуєІ рай у найми оддає!Небесний царю! суд твій всує,І всує царствіє твоє.Розбойники, людоїдиПравду побороли,Осміяли твою славу,І силу, і волю.Земля плаче у кайданах,Як за дітьми мати.Нема кому розкувати,Одностайне статиЗа євангеліє правди,За темнії люде!Нема кому! боже! боже!Чи то ж і не буде?Ні, настане час великийНебесної кари.Розпадуться три корониНа гордій тіарі!Розпадуться! БлагословиНа месть і на муки,Благослови мої, боже,Нетвердії руки!»Отак у келії правдивийІван Гус думав розірватьОкови адові!.. і диво,Святеє диво показатьОчам незрящим. «Поборюсь…За мене бог!.. да совершиться!»І в Віфліємськую каплицюПішов молиться добрий Гус.«Во ім'я господа Христа,За нас розп'ятого на древі,І всіх апостолів святих,Петра і Павла особливе,Ми розрішаємо гріхиСвятою буллою сією Рабині божій…»«Отій самій,Що водили по улицяхВ Празі позавчора;Отій самій, що хиляласьПо шинках, по стайнях,
По чернечих переходах,По келіях п'яна!Ота сама заробилаТа буллу купила —Тепер свята!.. Боже! боже!Великая сило!Великая славо! зглянься на людей!Одпочинь од кари у світлому раї!За що пропадають? за що ти караєшСвоїх і покорних і добрих дітей?За що закрив їх добрі очіІ вольний розум окувавКайданами лихої ночі!..Прозріте, люди, день настав!Розправте руки, змийте луду.Прокиньтесь, чехи, будьте люди,А не посмішище ченцям!Розбойники, кати в тіарахВсе потопили, все взяли,Мов у Московії татаре,І нам, сліпим, передалиСвої догмати!.. кров, пожари,Всі зла на світі, войни, чвари,Пекельних мук безкраїй ряд…І повен Рим байстрят!От їх догмати і їх слава.То явна слава… А теперОтим положено конглавом:Хто без святої булли вмер —У пекло просто; хто ж заплатитьЗа буллу вдвоє – ріж хоч брата,Окроме папи і ченця,І в рай іди! Конець концям!У злодія вже злодій краде,Та ще й у церкві. Гади! гади!Чи напилися ви, чи ніЛюдської крові?.. Не мені,Великий господи, простому,Судить великії ділаТвоєї волі. Люта злаНе дієш без вини нікому.Молюся: господи, помилуй,Спаси ти нас, святая сило,Язви язик мій за хули,Та язви мира ізціли.Не дай знущатися лукавимІ над твоєю вічно-славой,Й над нами, простими людьми!..»І плакав Гус, молитву дія,І тяжко плакав. Люд мовчавІ дивувався: що він діє,