Стояла ЯринаТа дивилась, чи не вирнеЗнову комашинаІз куряви. Не вирнула —Пропала! І зновуЗаплакала ЯриночкаТа й пішла додому.Минають дні, минає літо,Настала осінь, шелеститьПожовкле листя, мов убитийСтарий під хатою сидить,Дочка нездужає Ярина;Його єдиная дитинаПокинуть хоче. З ким дожить,Добити віку вікового?Згадав Степана молодого,Згадав свої благі літа,Згадав та й заплакавБагатий сивий сирота.«В твоїх руках все на світі,Твоя всюди воля!Нехай буде так, як хочеш,Така моя доля»,Старий вимовив і нишкомБогу помолився;Та й пішов собі з-під хатиВ садок походити.І барвінком, і рутою,І рястом квітчаєВесна землю, мов дівчинуВ зеленому гаї;І сонечко серед небаОпинилось-стало,Мов жених той молодую,Землю оглядало,І Ярина вийшла з хатиНа світ божий глянуть,Ледве вийшла: усміхнеться,То піде, то стане,Розглядає, дивується,Та любо, та тихо,Ніби вчора народилась…А лютеє лихоВ самім серці ворухнулосьІ світ запалило.Як билина підкошена,Ярина схилилась;Як з квіточки роса вранці,Сльози полилися.Старий батько коло неї,Як дуб, похилився.
Одужала Яриночка,Ідуть люде в КиївТа в Почаїв помолитись,І вона йде з ними.У Києві великомуВсіх святих благала;У Межигорського СпасаТричі причащалась;У Почаєві святомуРидала-молилась,Щоб Степан той, доля таяЇй хоча приснилась.Не приснилась. Вернулася,Знову забілілаЗима біла. За зимоюЗнов зазеленілаВесна божа. Вийшла з хатиНа світ дивуватисьЯриночка, та не богаСвятого благати,А нищечком у ворожкиПро його спитати.І ворожка ворожила,Пристріт замовляла,Талан-долю та весілляЗ воску виливала.«Он, бачиш, кінь осідланийТупає ногоюПід козаком; а онде йдеДідусь з бородоюАж до колін. Ото гроші;Якби догадавсяКозак отой злякать діда.Злякав та й сховавсяЗа могилу, лічить гроші;А он знову шляхомКозак іде, ніби старець,То, бач, ради страху,Щоб ляхи або татареЧасом не спіткали».І радесенька ЯринаДодому верталась.Уже третій, і четвертий,І п'ятий минаєНемалий рік, а СтепанаНемає, немає.І стежечка-доріжечка,Яром та гороюУтоптана до ворожки,Поросла травою.Нема його. У черниці
Косу розплітаєБезталанна, коло неїПадає, благаєСтарий батько, хоч літечко,Хоч Петра діждати 6,Хоч зеленої неділі…Діждались, і хатуУквітчали гарнесенько,І в сорочках білих,Невеселі, мов сироти,Під хатою сіли.Сидять собі та сумують,Слухають… щось грає,Мов на кобзі, на улиціІ ніби співає.
ДУМА
У неділю вранці-раноСинє море грало,Товариство кошовогоНа раді прохало:«Благослови, отамане,Байдаки спускати,Та за Тендер погуляти,Турка пошукати».Чайки і байдаки спускали,Гарматами риштовали,З Дніпрового гирла широкого випливали,Серед ночі темної,На морі синьомуЗа островом Тендером потопали,Пропадали.Один потопає,Другий виринає,Козацтву-товариству із синьої хвилі рукою махаєІ зично гукає:«Нехай вам, панове товариство, бог допомагає!» —І в синій хвилі потопає,Пропадає.Тільки три чайки, слава богу,Отамана курінного,Сироти Степана молодого,Синє море не втопило,А в турецьку землю агарянськуБез кормиг прибило.Тойді сироту Степана,Козака лейстрового,Отамана молодого,Турки-яничари ловили,З гармати гримали,В кайдани кували,В тяжкую неволю завдавали.Ой Спасе наш Межигорський,Чудотворний Спасе,І лютому вороговіНе допусти впастиВ турецькую землю, в тяжкую неволю!Там кайдани по три пуда,Отаманам по чотири,І світа божого не бачать, не знають,Під землею камень ламають,Без сповіді святої умирають,Як собаки, здихають.І згадав сирота Степан в неволіСвою далеку Україну,
Нерідного батька старого,І коника вороного,І нерідную сестру Ярину.Плаче-ридає,До бога руки здіймає,Кайдани ламає,Утікає на вольную волю…Уже на третьому полюТурки-яничари догнали,До стовпа в'язали,Очі виймали,Гарячим залізом випікали,В кайдани кували,В тюрму посадилиТа й замуровали.