* * *
Отак на улиці під тиномЩе молодий кобзар стоявІ про невольника співав.За тином слухала Ярина —І не дослухала, упала.«Степаночку! Степаночку! —Кричала, ридала.Степаночку, моє серце!Де ж це ти барився?Тату! Тату! ідіть сюда,Ідіть подивітесь».Прийшов старий, розглядає,І свого СтепанаНе пізнає, таке з йогоЗробили кайдани.«Сину ти мій безталанний!Моя ти дитино!Де ти в світі погибаєш,Сину мій єдиний?»Плаче старий та ридає,Й Степан сліпий плачеНевидющими очима,Мов сонце побачив.І беруть його під руки,І ведуть у хату.І вітає Яриночка,Мов рідного брата.І голову йому змила,І ноги умила,І в сорочці тонкій білійЗа стіл посадила,Годувала, напувала,Положила спатиУ кімнаті і тихенькоВийшла з батьком з хати.Через тиждень без старостівЗа Степана сватаСтарий свою Яриночку.І Ярина в хаті.«Ні, не треба, мій таточку,Не треба, Ярино,Степан каже.– Я загинув,Навіки загинув!За що ж свої молодіїТи літа погубишЗа калікою?.. Ярино!Насміються люде,І бог святий покараєІ прожене долю
З ції хати веселоїНа чужеє поле.Ні, Ярино, бог не кинеІ найде дружину;А я піду в Запорожжя,Там я не загину,Нагодують». – «Ні, Степане,Моя ти дитино!І господь тебе покине,Як ти нас покинеш».«Оставайся, Степаночку;Коли не хоч братись,То так будем: я сестрою,А ти будеш братомІ дітьми йому обоє,Батькові старому.Не йди од нас, Степаночку,Не кидай нас знову.Не покинеш?» – «Ні, Ярино!»І Степан остався.Зрадів старий, мов маленький,Аж за кобзу взявся,Хотів вшкварить метелицюЗ усієї сили,Та не вшкварив… під хатоюУсі троє сіли.«Розкажи ж ти нам, Степане,Про свою недолю,Бо й я таки гуляв колисьВ турецькій неволі».«Отож мене, вже сліпого,На світ випускалиЗ товариством. ТовариствоНа Січ прямувалоІ мене взяло з собою;І через БалканиПростали ми в УкраїнуВольними ногами;А на тихому ДунаюНас перебігаютьСічовики-запорожціІ в Січ завертають,І розказують, і плачуть,Як Січ руйнували,Як москалі срібло, злотоІ свічі забралиУ Покрові; як козакиВночі утікалиІ на тихому ДунаюНовим кошем стали;Як цариця по Києву
З Нечосом ходила…І Межигорського СпасаВночі запалила.І по Дніпру у золотійГалері гуляла,На пожар той поглядала,Нишком усміхалась.І як степи запорозькіТоді поділилиІ панам на УкраїніЛюд закріпостили.Як Кирило з старшинамиПудром осипалисьІ в цариці, мов собаки,Патинки лизали.Отак, тату! Я щасливий,Що очей не маю,Що нічого того в світіНе бачу й не знаю…Ляхи були – усе взяли,Кров повипивали!..А москалі і світ божийВ путо закували.Отаке-то! Тяжко, тату,Із своєї хатиДо турчина поганогоВ сусіди прохатись.Тепер, кажуть, в СлободзеїОстанки збираєГоловатий та на КубаньХлопців підмовляє.Нехай йому бог поможе!А що з того буде,Святий знає: почуємо,Що розкажуть люде».Отак вони що день божийУдвох розмовлялиДо півночі, а ЯринаГосподарювалаТа святих отих благала…Таки ж ублагала:На всеїдній у неділюВона спаруваласьЗ сліпим своїм. Такеє-тоСкоїлось на світі,Мої любі дівчаточка,Рожевії квіти.Такеє-то. ОдружилисьМої молодії.Може, воно й не до ладу,Та що маю діять,
Коли таке сподіялось;Рік уже минає,Уже й другий. З дружиноюЯрина гуляєПо садочку. Старий батькоСидить коло хатиТа вчить внука-пузанчикаЧолом оддавати.
[1845, с. Мар'їнське – 1858, не пізніше квітня 1859, С.-Петербург]
ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ (МІСТЕРІЯ)
Положил еси нас [поношение] соседом нашим, подражнение й поругание сущим окрест нас. Положил еси нас в притчу во языцех, покиванию главы в людех.
Псалом 43, ст. 14 й 15
ТРИ ДУШІ
Як сніг, три пташечки летілиЧерез Суботове і сілиНа похиленному хрестіНа старій церкві. «Бог простить:Ми тепер душі, а не люди.А відціля видніше буде,Як той розкопуватимуть льох.Коли б вже швидше розкопали,Тойді б у рай нас повпускали.Бо так сказав Петрові бог:«Тойді у рай їх повпускаєш,Як все москаль позабирає,Як розкопа великий льох».