I
Як була я людиною,То Прісею звалась;Я отутечки родилась,Тут і виростала.Отут, було, на цвинтаріЯ з дітьми гуляю,І з Юрусем гетьманенком!У піжмурки граєм.А гетьманша, було, вийдеТа й кликне в будинок,Он де клуня. А там меніІ фіг, і родзинок —Всього мені понадаєІ на руках носить…А з гетьманом як приїдутьІз Чигрина гості,То це й шлють, було, за мною.Одягнуть, обують,І гетьман бере на руки,Носить і цілує.Отак-то я в СуботовіРосла, виростала!Як квіточка; і всі менеЛюбили й вітали.І нікому я нічого,Ніже злого слова,Не сказала. УродливаТа ще й чорноброва.Всі на мене залицялисьІ сватати стали;А у мене, як на теє,Й рушники вже ткались.От-от була б подавала,Та лихо зустріло!Вранці-рано, в пилипівку,Якраз у неділю,Побігла я за водою…Вже й криниця таяЗамуліла і висохла!
А я все літаю!..Дивлюсь – гетьман з старшиною.Я води набралаТа вповні шлях і перейшла;А того й не знала,Що він їхав в ПереяславМоскві присягати!..І вже ледви я, наледвиДонесла до хати —Оту воду… чом я з неюВідер не побила!Батька, матір, себе, брата,Собак отруїлаТію клятою водою!От за що караюсь,От за що мене, сестрички,І в рай не пускають.
II
А мене, мої сестрички,За те не впустили,Що цареві московськомуКоня напоїлаВ Батурині; як він їхавВ Москву із Полтави.Я була ще недолітком,Як Батурин славнийМосква вночі запалила,Чечеля убила,І малого, і старогоВ Сейму потопила.Я меж трупами валяласьУ самих палатахМазепиних… Коло менеІ сестра, і матиЗарізані, обнявшися,Зо мною лежали;І насилу-то, насилуМене одірвалиОд матері неживої.Що вже я просилаМосковського копитана,Щоб і мене вбили.Ні, не вбили, а пустилиМоскалям на грище!Насилу я сховаласяНа тім пожарищі.Одна тілько й осталасяВ Батурині хата!І в тій хаті поставилиЦаря ночувати,Як вертавсь із-під Полтави.А я йшла з водоюДо хатини… а він меніМахає рукою,Каже коня напоїти,А я й напоїла!..Я не знала, що я тяжко,Тяжко согрішила!Ледве я дійшла до хати,На порозі впала.А назавтра, як цар вийшов,Мене поховалаТа бабуся, що осталасьНа тій пожариніТа ще й мене привіталаВ безверхій хатині.А назавтра й вона вмерлаЙ зотліла у хаті,
Бо нікому в БатуриніБуло поховати.Уже й хату розкидалиІ сволок з словамиНа угілля попалили!..А я над ярамиІ степами козацькимиІ досі літаю!І за що мене карають,Я й сама не знаю?Мабуть, за те, що всякомуСлужила, годила…Що цареві московськомуКоня напоїла!..
III
А я в Каневі родилась.Ще й не говорила,Мене мати ще сповитуНа руках носила,Як їхала КатеринаВ Канів по Дніпрові.А ми з матір'ю сиділиНа горі в діброві.Я плакала; я не знаю,Чи їсти хотілось?Чи, може, що в маленькоїНа той час боліло?Мене мати забавляла,На Дніпр поглядала;І галеру золотуюМені показала,Мов будинок. А в галеріКнязі, і всі сілиВоєводи… і меж нимиЦариця сиділа.Я глянула, усміхнулась…Та й духу не стало!Й мати вмерла, в одній яміОбох поховали!От за що, мої сестриці,Я тепер караюсь,За що мене на митарствоЙ досі не пускають.Чи я знала, ще сповита,Що тая цариця —Лютий ворог України,Голодна вовчиця!..Скажіте, сестриці?«Смеркається. ПолетимоНочувати в Чуту.Як що буде робитися,Відтіль буде чути».Схопилися, білесенькі,І в ліс полетіли,І вкупочці на дубочкуНочувати сіли.
ТРИ ВОРОНИ
Крав! крав! крав!Крав Богдан крам,Та повіз у Київ,Та продав злодіямТой крам, що накрав.
Я в Парижі булаТа три злота з РадзівілломТа Потоцьким пропила.
Через мост идет черт,А коза по воде:Быть беде. Быть беде.Отак кричали і летілиВорони з трьох сторон і сілиНа маяку, що на горіПосеред лісу, усі три.Мов на мороз, понадувались,Одна на другу позирали;Неначе три сестри старі,Що дівували, дівували,Аж поки мохом поросли.
Оце тобі, а це тобі.Я оце літалаАж у Сибір: та в одногоДекабриста вкралаТрохи жовчі. От, бачите,Й є чим розговіться!Ну, а в твоїй МосковщиніЄ чим поживиться?Чи чортма й тепер нічого.