«Тихий, тихий Дунай!Моїх діток забавляй.Ти, жовтенький пісок,Нагодуй моїх діток;І скупай, і сповий,І собою укрий!»
I
Був собі дід та баба.З давнього-давна у гаї над ставомУдвох собі на хуторі жили,Як діточок двоє,Усюди обоє.Ще змалечку удвох ягнята пасли,А потім побралися,Худоби діждалися,Придбали хутір, став і млин,Садок у гаї розвелиІ пасіку чималу —Всього надбали.Та діточок у їх бігма,А смерть з косою за плечима.Хто ж їх старість привітає,За дитину стане?Хто заплаче, поховає?Хто душу спом'яне?Хто поживе добро чесно,В добрую годину,І згадає дякуючи,Як своя дитина?..Тяжко дітей годуватиУ безверхій хаті,А ще гірше старітисяУ білих палатах,Старітися, умирати,Добро покидатиЧужим людям, чужим дітямНа сміх, на розтрату!
II
І дід, і баба у неділюНа призьбі вдвох собі сиділиГарненько, в білих сорочках.Сіяло сонце, в небесахАні хмариночки, та тихо,Та любо, як у раї.Сховалося у серці лихо,Як звір у темнім гаї.В такім раї чого б, бачся,Старим сумувати?Чи то давнє яке лихоПрокинулось в хаті?Чи вчорашнє, задавленеЗнов поворушилось,Чи ще тілько заклюнулосьІ рай запалило?Не знаю, що і після чогоСтарі сумують. Може, вжеОце збираються до бога,Та хто в далекую дорогуЇм добре коней запряже?«А хто нас, Насте, поховає,Як помремо?»«Сама не знаю!Я все оце міркувала,Та аж сумно стало:Одинокі зостарілись…Кому понадбалиДобра цього?..»«Стривай лишень!Чи чуєш? щось плачеЗа ворітьми… мов дитина!Побіжім лиш!.. Бачиш?Я вгадував, що щось буде!»І разом схопилисьТа до воріт… Прибігають,Мовчки зупинились.Перед самим перелазомДитина сповита —Та й не туго, й новенькоюСвитиною вкрита;Бо то мати сповивала —І літом укрилаОстанньою свитиною!..Дивились, молилисьСтарі мої. А сердешнеНеначе благав:
Випручало рученятаЙ до їх простягаєМанюсінькі… і замовкло,Неначе не плаче,Тілько пхика.«А що, Насте?Я й казав! От бачиш?От і талан, от і доля,І не одинокі!Бери ж лишень та сповивай…Ач яке, нівроку!Неси ж в хату, а я верхиКинусь за кумамиВ Городище…»Чудно якосьДіється між нами!Один сина проклинає,З хати виганяє,Другий свічечку, сердешний,Потом заробляєТа ридаючи становитьПеред образами —Нема дітей!.. Чудно якосьДіється між нами!
III
Аж три пари на радощахКумів назбирали,Та ввечері й охрестили,І Марком назвали.Росте Марко. Старі моїНе знають, де діти,Де посадить, де положитьІ що з ним робити.Минає рік. Росте Марко —І дійна короваУ розкоші купається.Аж ось чорноброваТа молода, білолицяПрийшла молодицяНа той хутір благодатнийУ найми проситься.«А що ж, – каже, – возьмім, Насте».«Возьмімо, Трохиме,Бо ми старі, нездужаєм,Та таки й дитина,Хоча воно вже й підросло,Та все ж таки требаКоло його піклуватись».«Та воно-то треба.Бо й я свою вже часточкуПрожив, слава богу,Підтоптався. Так що ж тепер,Що візьмеш, небого?За рік, чи як?»«А що дасте».«Е, ні! треба знати,Треба, дочко, лічить плату,Зароблену плату,Бо сказано: хто не лічить,То той і не має.Так отак хіба, небого?Ні ти нас не знаєш,Ні ми тебе. А поживеш,Роздивишся в хаті,Та й ми тебе побачимо,Отоді й за плату,Чи так, дочко?»«Добре, дядьку»«Просимо ж у хату».Поєднались. МолодицяРада та весела,Ніби з паном повінчалась,
Закупила села.І у хаті, і на дворі,І коло скотини,Увечері і вдосвіта;А коло дитиниТак і пада, ніби мати;В будень і в неділюГоловоньку йому змиє,Й сорочечку білуЩо день божий надіває.Грається, співає,Робить возики, а в свято —То й з рук не спускає.Дивуються старі моїТа моляться богу.А наймичка невсипущаЩовечір, небога,Свою долю проклинає,Тяжко-важко плаче;І ніхто того не чує,Не знає й не бачить,Опріч Марка маленького.Так воно не знає,Чого наймичка сльозамиЙого умиває.Не зна Марко, чого вонаТак його цілує,Сама не з'їсть і не доп'є,Його нагодує.Не зна Марко, як в колисціЧасом серед ночіПрокинеться, ворухнеться,То вона вже скочить,І укриє, й перехрестить,Тихо заколише;Вона чує з тії хати,Як дитина дише.Вранці Марко до наймичкиРучки простягаєІ мамою невсипущуГанну величає…Не зна Марко, росте собі,Росте, виростає.