IV
Чимало літ перевернулось,Води чимало утекло;І в хутір лихо завернуло,І сліз чимало принесло.Бабусю Настю поховалиІ ледве-ледве одволалиТрохима-діда.ПрогулоПрокляте лихо та й заснуло.На хутір знову благодатьЗ-за гаю темного вернуласьДо діда в хату спочивать.Уже Марко чумакуєІ восени не ночуєНі під хатою, ні в хаті…Кого-небудь треба сватать.«Кого ж би тут?» – старий думаІ просить порадиУ наймички. А наймичкаДо царівни б радаСлать старости:«Треба Марка Самого спитати».«Добре, дочко, спитаємоТа й будемо сватать».Розпитали, порадились,Та й за старостамиПішов Марко. ВернулисяЛюде з рушниками,З святим хлібом обміненим.Панну у жупані,Таку кралю висватали,Що хоч за гетьмана,То не сором. Отаке-тоДиво запопали!«Спасибі вам! – старий каже.Тепер, щоб ви знали,Треба краю доводити,Коли й де вінчати,Та й весілля. Та ще ось що:Хто в нас буде мати?Не дожила моя Настя!..» —Та й заливсь сльозами.А наймичка у порогуВхопилась рукамиЗа одвірок та й зомліла.Тихо стало в хаті;Тілько наймичка шептала:«Мати… мати… мати!»
V
Через тиждень молодиціКоровай місилиНа хуторі. Старий батькоЗ усієї силиЗ молодицями танцює,Та двір вимітає,Та прохожих, проїжджачихУ двір закликає,Та вареною частує,На весілля просить.Знай, бігає, а самогоЛедве ноги носять.Скрізь гармидер та реготня,В хаті і надворі.І жолоби викотилиЗ нової комори.Скрізь порання: печуть, варять,Вимітають, миють…Та все чужі. Де ж наймичка?На прощу у КиївПішла Ганна. Благав старий,А Марко аж плакав,Щоб була вона за матір.«Ні, Марку, ніякоМені матір'ю сидіти:То багаті люде,А я наймичка… ще й з тебеСміятися будуть.Нехай бог вам помагає!Піду помолюсяУсім святим у Києві,Та й знову вернусяВ вашу хату, як приймете.Поки маю сили,Трудитимусь…»Чистим серцемПоблагословилаСвого Марка… заплакалаЙ пішла за ворота.Розвернулося весілля.Музикам роботаІ підковам. ВареноюСтоли й лави миють.А наймичка шкандибає,Поспішає в Київ.Прийшла в Київ – не спочила,У міщанки стала,Найнялася носить воду,Бо грошей не стало
На молебствіє Варварі.Носила-носила,Кіп із вісім заробилаЙ Маркові купилаСвяту шапочку в пещерахУ Йвана святого,Щоб голова не болілаВ Марка молодого;І перстеник у ВарвариНевістці достала,І, всім святим поклонившись,Додому верталась.Вернулася. КатеринаІ Марко зустрілиЗа ворітьми, ввели в хатуЙ за стіл посадили;Напували й годували,Про Київ питали,І в кімнаті КатеринаОдпочить послала.«За що вони мене люблять?За що поважають?О боже мій милосердний!Може, вони знають…Може, вони догадались…Ні, не догадались;Вони добрі…» І наймичкаТяжко заридала.
VI
Тричі крига замерзала,Тричі розтавала,Тричі наймичку у КиївКатря проводжалаТак, як матір; і в четвертийПровела небогуАж у поле, до могили,І молила бога,Щоб швиденько верталася,Бо без неї в хатіЯкось сумно, ніби матиПокинула хату.Після пречистої в неділю,Та після першої, ТрохимСтарий сидів в сорочці білій,В брилі на призьбі. Перед нимЗ собакою онучок грався,А внучка в юпку одягласьУ Катрину і ніби йшлаДо діда в гості. ЗасміявсьСтарий і внучку привітав,Неначе справді молодицю:«А де ж ти діла паляницю?Чи, може, в лісі хто одняв?Чи попросту – забула взяти?..Чи, може, ще й не напекла?О, сором, сором, лепська мати!»Аж зирк – і наймичка ввійшлаНа двір. Побіг стрічатиЗ онуками свою Ганну.«А Марко в дорозі?» —Ганна діда питалася.«В дорозі ще й досі».«А я ледве додибалаДо вашої хати,Не хотілось на чужиніОдній умирати!Коли б Марка діждатися…Так щось тяжко стало!»І внучатам із клуночкаГостинці виймала:І хрестики, й дукачики,Й намиста разочокЯриночці, і червонийЗ фольги образочок,А Карпові соловейкаТа коників пару,І четвертий уже перстеньСвятої Варвари Катерині, а дідовіІз воску святогоТри свічечки; а Маркові