І собі нічогоНе принесла: не купила,Бо грошей не стало,А заробить не здужала.«А ось ще осталосьПівбубличка!»Й по шматочкуДітям розділила.
VII
Ввійшла в хату. КатеринаЇй ноги умилаЙ полудновать посадила.Не пила й не їлаСтара Ганна.«Катерино!Коли в нас неділя?»«Післязавтра».«Треба будеАкафіст найнятиМиколаєві святомуЙ на часточку дати;Бо щось Марко забарився…Може, де в дорозіЗанедужав, сохрань боже!»Й покапали сльозиЗ старих очей замучених.Ледве-ледве всталаІз-за стола.«Катерино!Не та вже я стала:Зледащіла, не здужаюІ на ноги встати.Тяжко, Катре, умиратиВ чужій теплій хаті!»Занедужала небога.Уже й причащали,Й маслосвятіє служили,Ні, не помагало.Старий Трохим по надвір'ю,Мов убитий, ходить.Катерина ж з болящоїІ очей не зводить;Катерина коло неїІ днює й ночує.А тим часом сичі вночіНедобре віщуютьНа коморі. БолящаяЩодень, щогодини,Ледве чути, питається:«Доню Катерино!Чи ще Марко не приїхав?Ох, якби я знала,Що діждуся, що побачу,То ще б підождала!»
VIII
Іде Марко з чумаками.Ідучи, співає,Не поспіша до господи —Воли попасає.Везе Марко КатериніСукна дорогого,А батькові шитий поясШовку червоного,А наймичці на очіпокПарчі золотоїІ червону добру хусткуЗ білою г а б о ю.А діточкам черевички,Фіг та винограду,А всім вкупі – червоногоВина з ЦареградуВідер з троє у барилі,І кав'яру з Дону —Всього везе, та не знає,Що діється дома!Іде Марко, не журиться.Прийшов – слава богу!І ворота одчиняє,І молиться богу.«Чи чуєш ти, Катерино?Біжи зустрічати!Уже прийшов! Біжи швидче!Швидче веди в хату!..Слава тобі, Христе-боже!Насилу діждала!»Отче наш тихо-тихо,Мов крізь сон, читала.Старий воли випрягає,Занози ховаєМережані, а КатрусяМарка оглядає.«А де ж Ганна, Катерино?Я пак і байдуже!Чи не вмерла?»«Ні, не вмерла,А дуже нездужа.Ходім лишень в малу хату,Поки випрягаєВоли батько: вона тебе,Марку, дожидає».Ввійшов Марко в малу хату
І став у порогу…Аж злякався. Ганна шепче:«Слава… слава богу!Ходи сюди, не лякайся…Вийди, Катре, з хати:Я щось маю розпитати,Дещо розказати».Вийшла з хати Катерина,А Марко схиливсяДо наймички у голови.«Марку! подивися,Подивися ти на мене:Бач, як я змарніла?Я не Ганна, не наймичка,Я…» —Та й оніміла.Марко плакав, дивувався.Знов очі одкрила,Пильно, пильно подивилась —Сльози покотились.«Прости мене! Я караласьВесь вік в чужій хаті…Прости мене, мій синочку!Я… я твоя мати».Та й замовкла…Зомлів Марко,Й земля задрижала.Прокинувся… до матері —А мати вже спала!
13 ноября 1845, в Переяславі
КАВКАЗ
Искреннему моему Якову де Бальмену
Кто даст главе моей воду,
И очесем моим источник слез,
И плачуся и день и нощь, о побиенных…
Иеремии глава 9, стих 1
За горами гори, хмарою повиті,Засіяні горем, кровію политі.Споконвіку ПрометеяТам орел карає,Що день божий добрі ребраЙ серце розбиває.Розбиває, та не вип'єЖивущої крові —Воно знову оживаєІ сміється знову.Не вмирає душа наша,Не вмирає воля. І неситий не виореНа дні моря поле.Не скує душі живоїІ слова живого.Не понесе слави бога,Великого бога.Не нам на прю з тобою стати!Не нам діла твої судить!Нам тілько плакать, плакать, плакатьІ хліб насущний заміситьКровавим потом і сльозами.Кати згнущаються над нами,А правда наша п'яна спить.Коли вона прокинеться?Коли одпочитиЛяжеш, боже, утомлений?І нам даси жити!Ми віруєм твоїй силіІ духу живому.Встане правда! встане воля!І тобі одномуПомоляться всі язикиВовіки і віки.А поки що течуть ріки,Кровавії ріки!За горами гори, хмарою повиті,Засіяні горем, кровію политі.Отам-то милостивії миНенагодовану і голуЗастукали сердешну волюТа й цькуємо. Лягло костьмиЛюдей муштрованих чимало.