В Дніпрі ночувати.І незчулась, як зуспілиДніпрові дівчата —Та до неї, ухопилиТа й ну з нею гратись,Радісінькі, що піймали.Грались, лоскотали,Поки в вершу не запхали..Та й зареготались.Одна тілько русалонькаНе зареготалась.
[9 серпня 1846, Київ]
ВІДЬМА (ПОЕМА)
Молюся, знову уповаю,І знову сльози виливаю,І думу тяжкую моюНімим стінам передаю.Озовітеся ж, заплачте,Німії, зо мноюНад неправдою людською,Над долею злою.Озовітесь! А за вами,Може, озоветьсяБезталання невсипущеІ нам усміхнеться.Поєднає з недолеюІ з людьми і скажеСпасибі нам. ПомолитьсяЙ тихо спати ляже.І примиренному приснятьсяІ люде добрі, і любов,І все добро. І встане вранціВеселий, і забуде зновСвою недолю. І в неволіПознає рай, познає волюІ всетворящую любов.Коло осіннього Миколи,Обідрані, трохи не голі,Бендерським шляхом уночіІшли цигане. А йдучи —Звичайне, вольниє – співали.Ішли, ішли, а потім стали.Шатро край шляху розп'яли,Огонь чималий розвелиІ кругом його посідали.Хто з шашликом, а хто і так,Зате він вольний, як козак
Колись-то був. Сидять, куняють,А за шатром в степу співає,Неначе п'яна, з приданокДодому йдучи, молодиця:«Ой, у новій хатіПолягали спати,Молодій приснилось,Що мати сказилась,Свекор оженився,Батько утопився. І.. гу…»Цигане слухають, сміються.«І де ті люде тут возьмуться?Оце, мабуть, із-за Дністра,Бо тут все степ… Мара! Мара!» —Цигане крикнули, схопились.А перед ними опинилосьТе, що співало. Жаль і страх!В свитині латаній дрожалаЯкась людина. На ногахІ на руках повиступалаОд стужі кров; аж струпом стала.І довгі коси в реп'яхахО поли бились в ковтунах.Постояла, а потім сілаКоло огню, і руки грілаНа самім полум'ї. «Ну, так!Оженився неборак!» —Сама собі вона шепталаІ тяжко, страшно усміхалась.Що ж се таке? Се не мара.Моя се мати і сестра.Моя се відьма, щоб ви знали.
Ц и г а н е
А відкіля ти, молодице?
В і д ь м а
Хто, я?
(Співає).
«Як була я молодиця,Цілували мене в лиця,А як стала стара баба,Цілували б, була б рада».
Ц и г а н
Співуча, нічого сказать.Якби собі таку достать,Та ще й з медведем…
В і д ь м а
Я співаю.Чи то сиджу, чи то гуляю,Все співаю, все співаю,Уже забула говорить…А перше добре говорила.
Ц и г а н
Де ж ти була, що заблудила?
В і д ь м а
Хто, я? чи ти?
(Шепче)
Цить лишень, цить.Он, бач, зо мною пан лежить.Огонь погас, а місяць сходить,В яру пасеться вовкулак…
(Усміхнувшись)
Я в приданках була, впилася.І молода не придалася…А все то прокляті паниЗ дівчатами такеє діють…Ще требаДругу одружить.Піду, без мене не зуміютьІ в домовину положить…
Ц и г а н е
Не йди, небого, будь ти з нами.У нас, єй-богу, добре жить.
В і д ь м а
А діти єсть у вас?
Ц и г а н е
Немає.
В і д ь м а
Кого ж годуєте єсте?Кого ви спати кладете?Кого колишете вночі?Лягаючи і встаючи,За кого молитесь? Ох, діти!І все діти! і все діти!Не знаю, де од їх подітись.Де не піду, й вони за мною,Вони з'їдять мене колись…
Ц и г а н е
Не плач, небого, не журись.У нас дітей нема й заводу.
В і д ь м а
Хоч з гори та в воду.І відьма тяжко заридала.Цигане мовчки дивувались,Поки поснули, де хто впав.Вона ж не спала, не журилась,Сиділа, ноги устромилаВ гарячий попіл. ВиступавЩербатий місяць з-за могилиІ на шатро мов позирав,Аж поки хмари заступили.Чом не спиться багатомуСивому, гладкому?Чом не спиться убогомуСироті старому?Один дума, як би йогоДостроїть палати.Другий дума, як би йогоНа подзвін придбати.Один старий одпочинеВ пишній домовині.Другий старий і так собіДе-небудь під тином.І обидва спочиваютьІ гадки не мають.Убогого не згадують,А того ще й лають.Коло огню старий циганЗ люлькою куняє.Позирає на приблудуЙ на подзвін не дбає.
Ц и г а н
Чому не ляжеш, не спочинеш?Зірниця сходить, подивись.