Ц и г а н
Всі поснули.
В і д ь м а
Бо щоб не почулиМого слова. Страшно буде.І ти, старий друже,Злякаєшся, як вимовлю…Чи тобі байдуже?Наталоньку! Дитя своє!Ірод нечестивий!..Занапастив… А до тогоПосилає в КиївМене, бачиш, молитися.Я, дурна, й ходила,І молилась… Ні, цигане,Я марно молилась.Чи в вас єсть бог який-небудь?В нас його немає…Пани вкрали та в шкатуліУ себе й ховають.Вертаюся із Києва —Замкнуті покої.Він узяв її з собоюТа й поїхав з нею,З Наталею… Чи чуєш ти?І остриг, проклятий,Дитя своє. ПолетілаЯ його шукатиВ Волощину. Та й шукаю,Совою літаюНад байраками. Та діток,Діточок шукаю, і Наталоньку!..Ні, ні, ні, ні!Я шукаю пана.Розірву!.. Возьміть до себеІ мене, цигане.Я медведя водитиму,А як найду ката,То й спущу його на його.Отойді, проклятий!..Ні, не спущу. Сама йогоЗагризу… Чи чуєш?Одружимось, моє серце,Я й досі дівую.А сина вже оженила,А дочка й так буде.Лазитиме попідтинню,Поки найдуть людеНеживою. Чи ти бачив?Там такий хорошийМій син Іван… Ух, холодно!
Позич мені грошей:Намиста доброго куплюТа й тебе повішу,А сама піду додому…Дивись: миша, мишаНесе у Київ мишенят.Не донесеш, утопиш десь,Або пан одніме.Чи я найду моїх діток,Чи так і загину? —Та й замовкла, мов заснула.Цигане вставали,Розбирали шатро своє,В дорогу рушали,Та й рушили. Пішли степом.І вона, небогаБезталанна, встала мовчки,І нібито богуНишком собі помолилась,Та й пошкандибалаЗа циганами. І тихо,Тихенько співала:«Кажуть люде, що суд буде,А суду не буде.Бо вже мене осудилиНа сім світі люде».Із-за Дністра пішли циганеІ на Волинь, і на Украйну.За селом село минали,В городи ходилиІ марою за собоюПриблуду водили.І співала, й танцювала,Не пила й не їла…Неначе смерть з циганамиПо селах ходила.Потім разом схаменулась,Стала їсти, й пити,І ховатись за шатрами,І богу молитись.Щось таке їй поробилаСтара Маріула.Якимсь зіллям напувала,То воно й минулось.Потім її стала вчитиІ лікарювати,Які трави, що од чого,І де їх шукати.Як сушити, як варити…Всьому, всьому вчилаМар іуда. А та вчилась
Та богу молилась.Минуло літо, уже й друге,І трете настало;Уже прийшли в Україну —Жаль їй чогось стало?Поклонилась МаріуліЗа науку в ноги,Попрощалась з циганами,Помолилась богу;Та й пішла собі, небога,На свою країну.«Вернусь, – каже, – хоч поглянуНа дочку, на сина».Не довелось. Пан вернувся,Покинув НаталюВ Московщині. А ти їїЗа Дністром шукала.Сина Йвана молодогоОддали в солдатиЗа те, що ти не навчилаПанів шанувати.До кого ж ти прихилишся?Нікого немає!..До людей хились, небого,Люде привітають.Пан, вернувшись, занедужав,Стогне, пропадає.А вона набрала зілляТа пішла в палатиЛічить його, помагати,А не проклинати.Не помогла болящому,Бо не допустили.А як умер, то за йогоБогу помолилась.І жила собі святою,Дівчат научала,Щоб з панами не кохались,Людей не цурались.«А то бог вас покарає,А ще гірше люде;Люде горді, неправедні,Своїм судом судять»,Отак вона научала,Болящих лічила,А з убогим остатньоюКрихтою ділилась.Люде добрі і розумніДобре її знали,А все-таки покриткоюІ відьмою звали.
[Седнев, 1847, марта 7] – 1858, марта 6, [Нижній Новгород]
В КАЗЕМАТІ
Моїм соузникам посвящаю
Згадайте, братія моя…Бодай те лихо не верталось,Як ви гарнесенько і яІз-за решотки визирали.І, певне, думали: «КолиНа раду тиху, на розмову,Коли ми зійдемося зновуНа сій зубоженій землі?»Ніколи, братія, ніколиЗ Дніпра укупі не п'ємо!Розійдемось, рознесемоВ степи, в ліси свою недолю,Повіруєм ще трохи в волю,А потім жити почнемоМеж людьми, як люде.А поки те буде,Любітеся, брати мої,Украйну любітеІ за неї, безталанну,Господа моліте.І його забудьте, други,І не проклинайте.І мене в неволі лютійІнколи згадайте.