[1847, Орська кріпость]
I
Ой одна я, одна,Як билиночка в полі,Та не дав мені богАні щастя, ні долі.Тілько дав мені богКрасу – карії очі,Та й ті виплакалаВ самотині дівочій.Ані братика я,Ні сестрички не знала,Меж чужими зросла,І зросла – не кохалась!Де ж дружина моя,Де ви, добрії люде?Їх нема, я сама.А дружини й не буде!
[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]
II
За байраком байрак,А там степ та могила.Із могили козакВстає сивий, похилий.Встає сам уночі,Іде в степ, а йдучиСпіва, сумно співає:«Наносили земліТа й додому пішли,І ніхто не згадає.Нас тут триста, як скло!Товариства лягло!І земля не приймає.Як запродав гетьманУ ярмо християн,Нас послав поганяти.По своїй по земліСвою кров розлилиІ зарізали брата.Крові брата впилисьІ отут поляглиУ могилі заклятій».Та й замовк, зажуривсьІ на спис похиливсь.Став на самій могилі,На Дніпро позирав,Тяжко плакав, ридав,Сині хвилі голосили.З-за Дніпра із селаРуна гаєм гула,Треті півні співали.Провалився козак,Стрепенувся байрак,А могила застогнала.
[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]
III
Мені однаково, чи будуЯ жить в Україні, чи ні.Чи хто згадає, чи забудеМене в снігу на чужині —Однаковісінько мені.В неволі виріс меж чужими,І, не оплаканий своїми,В неволі, плачучи, умру,І все з собою заберу,Малого сліду не покинуНа нашій славній Україні,На нашій – не своїй землі.І не пом'яне батько з сином,Не скаже синові:«Молись, Молися, сину: за ВкраїнуЙого замучили колись».Мені однаково, чи будеТой син молитися, чи ні…Та не однаково мені,Як Україну злії людеПрисплять, лукаві, і в огніЇї, окраденую, збудять…Ох, не однаково мені.
[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]
IV
«Не кидай матері!» – казали,А ти покинула, втекла.Шукала мати – не найшла,Та вже й шукати перестала,Умерла плачучи. ДавноНе чуть нікого, де ти гралась;Собака десь помандрувала,І в хаті вибито вікно.В садочку темному ягнятаУдень пасуться. А вночіВіщують сови та сичіІ не дають сусідам спати.І твій барвіночок хрещатийЗаріс богилою, ждучиТебе неквітчану. І в гаїСтавочок чистий висихав,Де ти купалася колись.І гай сумує, похиливсь.У гаї пташка не співав —Й її з собою занесла.В яру криниця завалилась,Верба усохла, похилилась,І стежечка, де ти ходила,Колючим терном поросла.Куди полинула, де ділась?До кого ти перелетіла?В чужій землі, в чужій сем'їКого ти радуєш? до кого,До кого руки приросли?Віщує серце, що в палатахТи розкошуєш, і не жальТобі покинутої хати…Благаю бога, щоб печальТебе довіку не збудила,Щоб у палатах не найшла…Щоб бога ти не осудилаІ матері не прокляла.
[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]
V
«Чого ти ходиш на могилу? —Насилу мати говорила. —Чого ти плачеш ідучи,Чому не спиш ти уночі,Моя голубко сизокрила?»«Так, мамо, так».І знов ходила,А мати плакала ждучи.Не сон-трава на могиліВночі процвітає,То дівчина зарученаКалину саджає,І сльозами поливає,І господа просить,Щоб послав він дощі вночіІ дрібнії роси.Щоб калина прийнялася,Розпустила віти.«Може, пташкою прилинеМилий з того світа.Зов'ю йому кубелечкоІ сама прилину,І будемо щебетатиЗ милим на калині.Будем плакать, щебетати,Тихо розмовляти,Будем вкупочці уранціНа той світ літати».І калина прийнялася,Віти розпустила.І три літа на могилуДівчина ходила.На четверте… Не сон-траваВночі процвітає,То дівчина з калиноюПлаче, розмовляє:«Широкая, високаяКалино моя,Не водою до схід сонцяПоливаная.Широкії ріки-сльозиТебе полили,Їх славою лукавоюЛюде понесли.Зневажають подруженькиПодругу свою,Зневажають червонуюКалину мою.Повий мою головоньку,Росою умийІ вітами широкими
Од сонця закрий.Вранці найдуть мене люде,Мене осміють.Широкії твої вітиДіти обірвуть».Вранці-рано на калиніПташка щебетала;Під калиною дівчинаСпала, не вставала:Утомилось молодеє,Навіки спочило —Вставало сонце з-за могили,Раділи люде встаючи.А мати й спати не лягала,Дочку вечерять дожидалаІ тяжко плакала ждучи.