[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]
VI
Ой, три шляхи широкіїДокупи зійшлися.На чужину з УкраїниБрати розійшлися.Покинули стару матір.Той жінку покинув,А той сестру. А найменшийМолоду дівчину.Посадила стара матиТри ясени в полі.А невістка посадилаВисоку тополю.Три явори посадилаСестра при долині…А дівчина заручена —Червону калину.Не прийнялись три ясени,Тополя всихала,Повсихали три явори,Калина зов'яла.Не вертаються три брати.Плаче стара мати,Плаче жінка з діточкамиВ нетопленій хаті.Сестра плаче, йде шукатиБратів на чужину…А дівчину зарученуКладуть в домовину.Не вертаються три брати,По світу блукають,А три шляхи широкіїТерном заростають.
[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]
VII
Н. Костомарову
Веселе сонечко ховалосьВ веселих хмарах весняних.Гостей закованих своїхСердешним чаєм напувалиІ часових переміняли,Синємундирих часових.І до дверей, на ключ замкнутих,І до решотки на вікніПривик я трохи, і меніНе жаль було давно одбутих,Давно похованих, забутих,Моїх кровавих тяжких сльоз.А їх чимало розлилосьНа марне поле.Хоч би рута,А то нічого не зійшло!І я згадав своє село.Кого я там коли покинув?І батько й мати в домовині…І жалем серце запеклось,Що нікому мене згадати!Дивлюсь: твоя, мій брате, матиЧорніше чорної земліІде, з хреста неначе знята…Молюся! господи, молюсь!Хвалить тебе не перестану!Що я ні з ким не поділюМою тюрму, мої кайдани!
[1847, мая 9, С.-Петербург]
VIII
Садок вишневий коло хати,Хрущі над вишнями гудуть,Плугатарі з плугами йдуть,Співають ідучи дівчата,А матері вечерять ждуть.Сем'я вечеря коло хати,Вечірня зіронька встає.Дочка вечерять подає,А мати хоче научати,Так соловейко не дає.Поклала мати коло хатиМаленьких діточок своїх;Сама заснула коло їх.Затихло все, тілько дівчатаТа соловейко не затих.
[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]
IX
Рано-вранці новобранціВиходили за село,А за ними, молодими,І дівча одно пішло.Подибала стара матиДоню в полі доганяти…І догнала, привела;Нарікала, говорила,Поки в землю положила,А сама в старці пішла.Минули літа, а селоНе перемінилось.Тілько пустка на край селаНабік похилилась.Коло пустки на милиціМоскаль шкандибає.На садочок позирає,В пустку заглядає.Марне, брате, не виглянеЧорнобрива з хати.Не покличе стара матиВечеряти в хату.А колись… Давно колись-то!Рушники вже ткались,І хустина мережалась,Шовком вишивалась.Думав жити, любитисяТа бога хвалити!А довелось… ні до когоВ світі прихилитись.Сидить собі коло пустки,Надворі смеркає,А в вікно, неначе баба,Сова виглядає.
[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]
X
В неволі тяжко, хоча й волі,Сказать по правді, не було.Та все-таки якось жилось.Хоть на чужому, та на полі…Тепер же злої тії долі,Як бога, ждати довелось.І жду її, і виглядаю,Дурний свій розум проклинаю,Що дався дурням одурить,В калюжі волю утопить.Холоне серце, як згадаю,Що не в Украйні поховають,Що не в Украйні буду жить,Людей і господа любить.
[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]
XI
КосарПонад полем іде,Не покоси кладе,Не покоси кладе – гори.Стогне земля, стогне море,Стогне та гуде!Косаря уночіЗустрічають сичі.Тне косар, не спочиваєЙ ні на кого не вважає,Хоч і не проси.Не благай, не проси,Не клепає коси;Чи то пригород, чи город,Мов бритвою, старий голитьУсе, що даси.Мужика, й шинкаря,Й сироту-кобзаря.Приспівує старий, косить,Кладе горами покоси,Не мина й царя.І мене не мине,На чужині зотне,За решоткою задавить.Хреста ніхто не поставитьІ не пом'яне.
[30 травня 1847, С.-Петербург]
XII
Чи ми ще зійдемося зновуЧи вже навіки розійшлись?І слово правди і любовіВ степи і дебрі рознесли!Нехай і так. Не наша мати,А довелося поважати.То воля господа. Годіть!Смирітеся, молітесь богуІ згадуйте один другого.Свою Україну любіть,Любіть її… Бо время люте,В остатню тяжкую минутуЗа неї господа моліть.