[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]
НЕ СПАЛОСЯ, – А НІЧ, ЯК МОРЕ…
Не спалося, – а ніч, як море.(Хоч діялось не восени,Так у неволі.)До стіниНе заговориш ні про горе,Ні про младенческие сны.Верчуся, світу дожидаю,А за дверима про своєСолдатськеє нежитієДва часовії розмовляють.
Така ухабиста собой,И меньше белой не дарила.А барин бедненький такой.Меня-то, слышь, и подсмотрили,Свезли в Калугу, и забрили.Так вот те случай-то какой!А я… аж страшно, як згадаю.Я сам пішов у москалі;Таки ж у нашому селіНазнав я дівчину… ВчащаюІ матір удову єднаю.Так пан заклятий не дає.Мала, каже; – нехай, дождуся.І, знай, вчащаю до Ганнусі.На той рік знову за своє;Пішов я з матір'ю просити.«Шкода, – каже, – і не проси.П'ятсот, – каже, – коли даси,Бери хоч зараз…» Що робити!Головко бідна! Позичать?Та хто таку позичить силу?Пішов я, брате, зароблять.І де вже ноги не носили,Поки ті гроші заробив.Я годів зо два проходивПо Чорноморії, по Дону…І подарунків накупивНайдорогіших… От вертаюсьВ село до дівчини вночі —Аж тілько мати на печі,Та й та, сердешна, умирає,А хата пусткою гниє.Я викресав огню, до неї…Од неї пахне вже землею,Уже й мене не пізнає!Я до попа та до сусіди,Привів попа, та не застав —Вона вже вмерла. Нема й слідуМоєї Ганни. Я спитавТаки сусіду про Ганнусю.«Хіба ти й досі ще не знаєш?Ганнуся на Сибір пішла.До панича, бачиш, ходила,
Поки дитину привелаТа у криниці й затопила».Неначе згага запекла.Я ледве-ледве вийшов з хати,Ще не світало. Я в палатиПішов з ножем, не чув землі…Аж панича вже одвезлиУ школу в Київ. От як, брате!Осталися і батько й мати,А я пішов у москалі.І досі страшно, як згадаю.Хотів палати запалитьАбо себе занапастить,Та бог помилував… А знаєш,Його до нас перевели Із армії чи що?
Так что же,Ну, вот теперь и приколи.Нехай собі. А бог поможе,І так забудеться колись.Вони ще довго говорили,Я став перед світом дрімать,І паничі мені приснилисьІ не дали, погані, спать.
[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]
ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ, ВИ МОЇ ЄДИНІ…
Думи мої, думи мої,Ви мої єдині,Не кидайте хоч ви менеПри лихій годині.Прилітайте, сизокриліМої голуб'ята,Із-за Дніпра широкогоУ степ погулятиЗ киргизами убогими.Вони вже убогі,Уже голі… Та на воліЩе моляться богу.Прилітайте ж, мої любі,Тихими речамиПривітаю вас, як діток,І заплачу з вами.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
КНЯЖНА (ПОЕМА)
Зоре моя вечірняя,Зійди над горою,Поговорим тихесенькоВ неволі з тобою.Розкажи, як за гороюСонечко сідає,Як у Дніпра веселочкаВоду позичає.Як широка сокоринаВіти розпустила…А над самою водоюВерба похилилась;Аж по воді розіслалаЗеленії віти,А на вітах гойдаютьсяНехрещені діти.Як у полі на могиліВовкулак ночує,А сич в лісі та на стрісіНедолю віщує.Як сон-трава при долиніВночі розцвітає…А про людей… Та нехай їм.Я їх, добрих, знаю.Добре знаю. Зоре моя!Мій друже єдиний!І хто знає, що дієтьсяВ нас на Україні?А я знаю. І розкажуТобі; й спать не ляжу.А ти завтра тихесенькоБогові розкажеш.Село! І серце одпочине:Село на нашій Україні —Неначе писанка, село.Зеленим гаєм поросло.Цвітуть сади, біліють хати,А на горі стоять палатиНеначе диво. А кругомШироколистії тополі,А там і ліс, і ліс, і поле,І сині гори за Дніпром.Сам бог витає над селом.Село! Село! Веселі хати!Веселі здалека палати,Бодай ви терном поросли!Щоб люди й сліду не найшли,Щоб і не знали, де й шукати.В тому господньому селі,На нашій славній Україні,
Не знаю, де вони взялись, —Приблуда князь. Була й княгиня.Ще молоді собі були,Жили самі. Були багаті,Високі на горі палати,Чималий у яру ставок,Зелений по горі садок,І верби, і тополі,І вітряки на полі,І долом геть собі селоПонад водою простяглось.Колись там весело було.Бувало, літом і зимоюМузика тне, вино рікоюГостей неситих налива…А князь аж синій похожає,Та сам несмілих наливає,Та ще й покрикує «віват!».Гуляє князь, гуляють гості;І покотились на помості…А завтра знову ожива,І знову п'є, і знов гуляє,І так за днями день минає,Мужицькі душі аж пищать.Судовики благають бога…П'яниці, знай собі, кричать:– І патріот! І брат убогих!Наш славний князь! Віват! Віват!А патріот, убогих брат…Дочку й теличку однімаєУ мужика… І бог не знає,А може, й знає, та мовчить.Княгиня взаперті сидить.Її і в сіні не пускаєУбогих брат. А що ж робить?Сама втекла і повінчалась,І батько й мати не пускали,Казали: вгору не залазь.Так ні, за князя. От і князь!От і пишайсь тепер, княгине!Загинеш, серденько, загинеш,Мов ряст весною уночі.Засхнеш, не знатимеш нічого,Не знатимеш, як хвалять бога,Як люде люблять, живучи.А жить так, господи, хотілось!Хотілось любити,Хоть годочок, хоть часочокНа світ подивитись.Не довелось, а все було,Всього понадбала