Стара мати. Саму тебе
Мов намалювала,Хоч помолись перед тобою,Мов перед святою…Красо моя молодая,Горенько з тобою!Жить би, жить та славить богаІ добро творити,Та божою красотоюЛюдей веселити.Так же ні. А молодіїТа карії очіЩоб марніли в самотині…Може, бог так хоче?Боже! Боже! Даєш волюІ розум не світі,Красу даєш, серце чисте…Та не даєш жити.Не даєш на рай веселий,На світ твій великийНадивитись, намолитисьІ заснуть навіки.Невесело на світі жить,Коли нема кого любить.Отак і їй, одній-єдиній, ще молодій моїй княгині,Красу і серце засушитьІ марне згинуть в самотині.Аж страшно!.. А вона молиласьІ жить у господа просилась,Бо буде вже кого любить.Вона вже матір'ю ходила,Уже пишалась і любилаСвоє дитя. І дав дожитьГосподь їй радості на світі.Узріть його, поціловатьСвоє єдинеє дитя,І перший крик його почути…Ох, діти! Діти! Діти!Велика божа благодать!Сльози висохли, пропали,Сонце просіяло,І княгиня з дитиноюНе тією стала.Ніби на світ народилась —Гралась, веселилась…І княжні своїй маленькійСорочечки шила.І маленькі рукавчатаШовком вишивала,І купала, й колихала,Сама й годувала.Бо княгині тілько вміють
Привести дитину.А годувать та доглядатьНе вміють княгині.А потім оха: – ЗабуваєМене мій Поль або Філат! —За що ж воно тебе згадає?За те, хіба, що привела?А моя свою дитинуСама доглядала.А п'яного свого князяІ не допускала.Мов яблучко у садочку,Кохалась дитина.І говорить уже стало,І вчила княгиняТілько «мамо» вимовляти,А «тато» не вчила…І книжечок з кунштикамиВ Ромні накупила.Забавляла, розмовляла,І богу молитисьІ азбуку по кунштикахЗаходилась вчити.І що божий день купала,Рано спати клалаІ пилиночки на неїВпасти не давала.І всю ніченьку над неюВитала, не спала.Надивлялась, любуваласьКняжною своєю…І жениха їй єдналаІ раділа з нею,І плакала; довгі косиУже розпліталаІ, лишенько, свого князяП'яного згадала – У мундирі.Та й закрилаЗаплакані очі.А дитині нібо сниться,Мов вимовить хоче:– Не плач, мамо, не розплітайМої довгі коси —Посічуться… – Що день божийРадості приноситьСвоїй матері щасливійДочка уродлива.Мов тополя, виростаєСвітові на диво.Виростає… Та недовгоБуде веселити
Свою матір. Бог караєКнягиню на світі…А за віщо? Чудно людям,Бо люде не знають,Чому добре умирає,Злеє оживає,Занедужала княгиня,І князь схаменувся.За бабами-знахаркамиПо селах метнувся.Наїхали… Заходились.Лічили, лічили…Поки її, безталанну,В труну положили.Не стало на селі княгині,І гусла знову загули.А сирота її в селі,Її єдиная дитина!Мов одірвалось од гіллі,Ненагодоване і босе,Сорочечку до зносу носить.Спеклося, бідне, на жару.Лопуцьки їсть, ставочки гатитьВ калюжах з дітьми у яру.Умийся, серденько! Бо матиОн дивиться й не пізнаєМежи дітьми дитя своє.І думає: тебе не стало…Умийся, серце, щоб пізналаТебе, єдиную свою…І господа б благословлялаЗа долю добрую твою.Умилася. А добрі людеПрибрали, в Київ одвезлиУ інститут. А там що буде,Побачим. Гусла загули,Гуляє князь, гуляють гості,Ревуть палати на помості,А голод стогне на селі.І стогне він, стогне по всій Україні.Кара господева. Тисячами гинутьГолоднії люде. А скирти гниють.А пани й полову жидам продають.Та голоду раді, та бога благають,Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав.Тойді б і в Парижі, і іншому країНаш брат хуторянин себе показав.А бог куняє. Бо се було б диво,Щоб чути і бачить – і не покарать.Або вже аж надто долготерпеливий…Минають літа; люде гинуть,