[Друга половина 1847, Орська кріпость]
N. N
Сонце заходить, гори чорніють,Пташечка тихне, поле німіє,Радіють люде, що одпочинуть,А я дивлюся… і серцем линуВ темний садочок на Україну.Лину я, лину, думу гадаю,І ніби серце одпочиває.Чорніє поле, і гай, і гори,На синє небо виходить зоря.Ой зоре! зоре! – і сльози кануть.Чи ти зійшла вже і на Украйні?Чи очі карі тебе шукаютьНа небі синім? Чи забувають?Коли забули, бодай заснули,Про мою доленьку щоб і не чули.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
N. N
Мені тринадцятий минало.Я пас ягнята за селом.Чи то так сонечко сіяло,Чи так мені чого було?Мені так любо, любо стало,Неначе в бога…Уже прокликали до паю,А я собі у бур'яніМолюся богу… І не знаю,Чого маленькому меніТойді так приязно молилось,Чого так весело було?Господнє небо, і село,Ягня, здається, веселилось!І сонце гріло, не пекло!Та недовго сонце гріло,Недовго молилось…Запекло, почервонілоІ рай запалило.Мов прокинувся, дивлюся:Село почорніло,Боже небо голубеєІ те помарніло.Поглянув я на ягнята!Не мої ягнята!Обернувся я на хати —Нема в мене хати!Не дав мені бог нічого!..І хлинули сльози,Тяжкі сльози!..А дівчинаПри самій дорозіНедалеко коло менеПлоскінь вибирала,Та й почула, що я плачу.Прийшла, привітала,Утирала мої сльозиІ поцілувала….Неначе сонце засіяло,Неначе все на світі сталоМоє… лани, гаї, сади!..І ми, жартуючи, погналиЧужі ягнята до води.Бридня!.. а й досі, як згадаю,То серце плаче та болить,Чому господь не дав дожитьМалого віку у тім раю.Умер би, орючи на ниві,Нічого б на світі не знав.Не був би в світі юродивим,
Людей і бога не прокляв!
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
НЕ ГРІЄ СОНЦЕ НА ЧУЖИНІ…
Не гріє сонце на чужині,А дома надто вже пекло.Мені невесело булоЙ на нашій славній Україні.Ніхто любив мене, вітав,І я хилився ні до кого,Блукав собі, молився богуТа люте панство проклинав.І згадував літа лихії,Погані, давнії літа,Тойді повісили Христа,Й тепер не втік би син Марії!Нігде не весело мені,Та, мабуть, весело й не будеІ на Украйні, добрі люде;Отже таки й на чужині.Хотілося б… та й то для того,Щоб не робили москаліТруни із дерева чужого,Або хоч крихотку земліІз-за Дніпра мого святогоСвятії вітри принесли,Та й більш нічого. Так-то, люде,Хотілося б… Та що й гадать…Нащо вже й бога турбовать,Коли по-нашому не буде.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
СОН
Гори мої високії,Не так і високі,Як хороші, хорошії,Блакитні здалека.З Переяслава старого,З Виблої могили,Ще старішої… мов ті хмари,Що за Дніпром сіли.Іду я тихою ходою,Дивлюсь – аж он передо мною,Неначе дива виринають,Із хмари тихо виступають,Обрив високий, гай, байрак;Хатки біленькі виглядають,Мов діти в білих сорочкахУ піжмурки в яру гуляють,А долі сивий наш козакДніпро з лугами виграває.А онде, онде за Дніпром,На пригорі, ніби капличка,Козацька церква невеличкаСтоїть з похиленим хрестом.Давно стоїть, виглядаєЗапорожця з Лугу…З Дніпром своїм розмовляє,Розважав тугу.Оболонками старими,Мов мертвець очимаЗеленими, позираєНа світ з домовини.Може, чаєш оновлення?Не жди тії слави!Твої люде окрадені,А панам лукавим…Нащо здалась козацькаяВеликая слава?!..І Трахтемиров геть гороюНечепурні свої хаткиРозкидав з долею лихою,Мов п'яний старець торбинки.А он старе Монастирище,Колись козацькеє село,Чи те воно тойді було?..Та все пішло царям на грище:І Запорожжя, і село…І монастир святий, скарбниця,Все, все неситі рознесли!..А ви? ви, гори, оддали!!Бодай ніколи не дивитьсяНа вас, проклятії!! Ні, ні…Не ви прокляті… а гетьмани,