Усобники, ляхи погані!!Простіть, високії, мені!Високії! і голубії!Найкращі в світі! найсвятії!Простіть!.. Я богу помолюсь…Я так її, я так люблюМою Україну убогу,Що проклену святого бога,За неї душу погублю!Над Трахтемировим високоНа кручі, ніби сиротаПрийшла топитися… в глибокім,В Дніпрі широкому… отакСтоїть одним одна хатина…З хатини видно УкраїнуІ всю Гетьманщину кругом.Під хатою дідусь сивенькийСидить, а сонечко низенькоУже спустилось над Дніпром.Сидить, і дивиться, і дума,А сльози капають…«Гай! гай!..Старий промовив.– Недоуми!Занапастили божий рай!..Гетьманщина!!..» І думнеєЧоло похмаріло…Мабуть, щось тяжке, тяжкеєВимовить хотілось?Та не вимовив…«Блукав я по світу чимало,Носив і свиту, і жупан…Нащо вже лихо за УраломОтим киргизам, отже й там,Єй же богу, лучче жити,Ніж нам на Украйні.А може, тим, що киргизиЩе не християни?..Наробив ти, Христе, лиха!А переіначивЛюдей божих?! КотилисяІ наші козачіДурні голови за правду,За віру Христову,Упивались і чужої,І своєї крові!..А получчали?.. ба де то!Ще гіршими стали,Без ножа і автодафеЛюдей закувалиТа й мордують… Ой, ой, пани,Пани християне!..»
Затих мій сивий, битий тугою,Поник старою буй-головою.Вечернє сонечко гай золотило,Дніпро і поле золотом крило,Собор Мазепин сяє, біліє,Батька Богдана могила мріє,Київським шляхом верби похиліТрибратні давні могилиб вкрили.З Трубайлом Альта меж осокоюЗійшлись, з'єднались, мов брат з сестрою.І все те, все те радує очі,А серце плаче, глянуть не хоче!Попрощалось ясне сонцеЗ чорною землею,Виступає круглий місяцьЗ сестрою зорею,Виступають із-за хмари,Хмари звеселіли…А старий мій подивився,Сльози покотились…«Молюсь тобі, боже милий,Господи великий!Що не дав мені загинуть,Небесний владико,Що дав мені добру силуПересидить гореІ привів мене, старого,На сі святі гориОдинокий вік дожити,Тебе восхвалитиІ твоєю красотоюСерце веселити…І поховать побитеєГріхами людськимиНа горах оцих високих,І витать над ними…»Утер сльози нехолодні,Хоч не молодії…І згадував літа своїДавнії, благії…Де, як, коли і що робилось?Було що справді, а що снилось,Які моря перепливав!..І темний гайок зелененький,І чорнобривка молоденька,І місяць з зорями сіяв,І соловейко на калиніТо затихав, то щебетав,Святого бога вихваляв;І все то, все то в Україні!..І усміхнувся сивий дід…
Бо, може, нігде правди діть,Було таке, що й женихались,Та розійшлися, не побрались,Покинула самого жить,В хатині віку доживати!..Старий мій знову зажуривсь,Ходив довгенько коло хати,А потім богу помоливсь,Пішов у хату ночувати.А місяць хмарою повивсь.Отакий-то на чужиніСон мені приснився!Ніби знову я на волю,На світ народився.Дай же, боже, коли-небудь,Хоч на старість, статиНа тих горах окраденихУ маленькій хаті,Хоча серце замучене,Поточене горем,Принести і положитиНа Дніпрових горах.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
ІРЖАВЕЦЬ
Наробили колись шведиВеликої слави,Утікали з МазепоюВ Бендери з Полтави,А за ними й Гордієнко…Нарадила мати,Як пшениченьку пожати,Полтаву достати.Ой пожали б, якби булиОдностайне сталиТа з фастовським полковникомГетьмана єднали.Не стриміли б списи в стрісіУ Петра у сватаНе втікали б із ХортиціСлавні небожата,Не спиняв би їх прилуцькийПолковник поганий…Не плакала б матер божаВ Криму за Украйну.Як мандрували день і ніч,Як покидали запорожціВеликий Луг і матір Січ,Взяли з собою матер божу,А більш нічого не взяли,І в Крим до хана понеслиНа нове горе-Запорожжя.Заступила чорна хмараТа білую хмару.Опанував запорожцемПоганий татарин.Хоч позволив хан на піскахНовим кошем стати,Та заказав запорожцямЦеркву будувати.У наметі поставилиОбраз пресвятоїІ крадькома молилися…Боже мій з тобою!Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!Хто тебе не мучив?Якби розказатьПро якого-небудь одного магнатаІсторію-правду, то перелякатьСаме б пекло можна. А Данта старогоПолупанком нашим можна здивувать.І все то те лихо, все, кажуть, од бога!Чи вже ж йому любо людей мордувать?А надто сердешну мою Україну.Що вона зробила? За що вона гине?