В свою Україну.Іде військо, іде й друге,А за третім стиха —Не дивися, безталанна,Везуть тобі лихо.Везуть труну мальовану,Китайкою криту.А за нею з старшиноюІде в чорній свитіСам полковник компанійський,Характерник з Січі.За ним ідуть осаулиТа плачуть ідучи.Несуть пани осаулиКозацькую збрую:Литий панцир порубаний,Шаблю золотую.Три рушниці-гаківниціІ три самопали…А на зброї… козацькаяКров позасихала.Ведуть коня вороного,Розбиті копита…А на йому сіделечкоХустиною вкрите.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]
А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ
Давно те діялось. Ще в школі,Таки в учителя-дяка,Гарненько вкраду п'ятака —Бо я було трохи не голе,Таке убоге – та й куплюПаперу аркуш. І зроблюМаленьку книжечку. ХрестамиІ везерунками з квіткамиКругом листочки обведу.Та й списую СковородуАбо Три царіє со дари.Та сам собі у бур'яні,Щоб не почув хто, не побачив,Виспівую та плачу.І довелося знов меніНа старість з віршами ховатись,Мережать книжечки, співатиІ плакати у бур'яні.І тяжко плакать.І не знаю,За що мене господь карає?У школі мучилось, росло,У школі й сивіть довелось,У школі дурня й поховають.А все за того п'ятака,Що вкрав маленьким у дяка,Отак господь мене карає.Ось слухай же, мій голубе,Мій орле-козаче!Як канаю я в неволі,Як я нужу світом.Слухай, брате, та научайСвоїх малих діток,Научай їх, щоб не вчилисьЗмалку віршовати.Коли ж яке покрапиться,То нищечком, брате,Нехай собі у куточкуІ віршує й плачеТихесенько, щоб бог не чув,Щоб і ти не бачив.Щоб не довелося, брате,І йому каратись.Як я тепер у неволіКараюся, брате.
Неначе злодій, поза валамиВ неділю крадуся я в поле.Талами вийду понад УраломНа степ широкий, мов на волю.І болящеє, побитеСерце стрепенеться,Мов рибонька над водою,Тихо усміхнетьсяІ полине голубкоюПонад чужим полем,І я ніби оживаюНа полі, на волі.І на гору високуюВихожу, дивлюся,І згадую Україну,І згадать боюся.І там степи, і тут степи,Та тут не такії,Руді-руді, аж червоні,А там голубії,Зеленії, мережаніНивами, ланами,Високими могилами,Темними лугами.А тут бур'ян, піски, тали…І хоч би на сміх де могилаО давнім давні говорила.Неначе люде не жили.Од споконвіку і дониніХовалась од людей пустиня,А ми таки її найшли.Уже й твердині поробили,Затого будуть і могили,Всього наробимо колись!О, доле моя! Моя країно!Коли я вирвусь з ції пустині?Чи, може, крий боже,Тут і загину. І почорніє червоне поле…– Айда в казарми! Айда в неволю! —Неначе крикне хто надо мною.І я прокинусь. Поза гороюВертаюсь, крадуся понад Уралом,Неначе злодій той, поза валами.Отак я, друже мій, святкуюОтут неділеньку святую.А понеділок?.. Друже-брате!Ще прийде ніч в смердячу хату,Ще прийдуть думи. Розіб'ютьНа стократ серце, і надію,І те, що вимовить не вмію…І все на світі проженуть.
І спинять ніч. Часи літами,Віками глухо потечуть.І я кровавими сльозамиНе раз постелю омочу.Перелічу і дні і літа.Кого я, де, коли любив?Кому яке добро зробив?Нікого в світі, нікому в світі.Неначе по лісу ходив!А малась воля, малась сила,Та силу позички зносили,А воля в гостях упиласьТа до Миколи заблудила…Та й упиваться зареклась.Не поможе милий боже,Як то кажуть люде.Буде каяння на світі,Вороття не буде.Благаю бога, щоб світало,Мов волі, світу сонця жду.Цвіркун замовкне, зорю б'ють.Благаю бога, щоб смеркало,Бо на позорище ведутьСтарого дурня муштрувати.Щоб знав, як волю шанувати,Щоб знав, що дурня всюди б'ють.Минують літа молодії,Минула доля, а надіяВ неволі знову за своє,Зо мною знову лихо дієІ серцю жалю завдає.А може, ще добро побачу?А може, лихо переплачу?Води Дніпрової нап'юсь,На тебе, друже, подивлюсь.І може, в тихій твоїй хатіЯ буду знову розмовлятиЗ тобою, друже мій. Боюсь!Боюся сам себе спитати,Чи се коли сподіється?Чи, може, вже з небаПодивлюсь на Україну,Подивлюсь на тебе.А іноді так буває,Що й сльози не стане.І благав би я о смерті…Так ти, і Украйна,І Дніпро крутоберегий,І надія, брате,Не даєте мені богаО смерті благати.
[Друга половина 1847, Орська кріпость]