[Друга половина 1847, Орська кріпость]
МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ (ПОЕМА)
Я. Кухаренкові. На пам'ять
7 мая 1857 року
Не на Вкраїні, а далеко,Аж за Уралом, за Елеком,Старий недобиток варнакМені розказував отакПро сю криницю москалеву,А я, сумуючи, списав,Та рифму нищечком додав,Та невеличку і дешеву(Звичайне, крадене) зобгавТобі поему на спомини,Мій друже щирий, мій єдиний!
I
Після великої зимиЗа Катерини за цариці,Москаль ту викопав криницю;А як він викопав, то миОце й розкажемо в пригоді,А ви записуйте – не шкодитьТакую річ і записать.Бо се не казка, а билиця,Або бувальщина, сказать.Отак пишіть. Була криниця,Ні, не криниця, а село,Пишіть, давно колись булоМежи садами, при долині,Таки у нас на УкраїніБуло те божеє село.В селі тому вдова жила,А у вдови дочка рослаІ син малоліток.Добре мати дітокБагатому, хвалить богаВ розкошах! А вбогійВдові не до того,Бо залили за шкуру сала,Трохи не пропала.Думала іти в черниціАбо вбитись, утопитись,Так жаль маленьких діток сталоЗвичайне, мати, що й казать.Та, може, ждався-таки й зять:Бо вже Катруся підростала(Катрусею вдовівна звалась),Чи вік же їй продівувать?Зносити брівоньки нізащо.Хіба за те, що сирота?А красота-то, красота!Мій боже милий! А трудяще,А чепурне, та роботяще,Та тихе. Бач, і сирота,А всім була навдивовижу.Бувало, вигляне із хижі,Як тая квіточка з роси,Як теє сонечко з-за хмари.Ввесь похолону, неживийСтою, бувало. Ані кара,Ні муки, кайдани,Ніже літа, сину,Тії сили не втомили…
Отак і загину!Так і згину. Бо дивися:Смерті сподіваюсь,А ридаю, мов дитина,Як я нагадаюКатерину. Слухай, сину,Мій друже єдиний!Слухай добре, та записуй,Та на Україні,Як бог тебе допровадить,То розкажи, сину,Що ти бачив дияволаСвоїми очима.
II
Так, бачиш, дівонька отаРосла собі. І роботящий(Бо всюди сироти ледащо)У наймах виріс сирота,Неначе батькова дитина.Отож той самий сиротинаУ наймах сяк собі, то такПридбав, сірома, грошенят,Одежу справив, жупанинуТа ні відсіль і ні відтільКупив садочок і хатину;Подякував за хліб і сільІ за науку добрим людямТа до вдовівни навпростецьШелесть за рушниками!Не торгувались з старостами,Як те бува з багатирями;Не торгувавсь і панотець(На диво людям та на чудо),За три копи звінчав у будень,Без пихи, так, як довелось.Отут-то, голубе мій сизий,Отут-то й лихо почалось!
III
Уже, либонь, після покровиВертався з Дону я та знову(Бо я вже двічі посилавДо дівчини за рушниками)Послать і втретє міркував.Та з чумаками та з воламиЯкраз в неділю на весілляДо удовівни причвалав.Пропало! Все добро пропало!Ані щетинки не осталось.Пропав і я; та не в шинку,А на к о б и л і. На вікуВсі люде бачать лихо, сину,Але такого, мій єдиний,Такого лютого ніхто,Ніхто і здалека не бачив,Як я, лукавий. А тим часомПросохли очі у вдови.Неначе в бога за дверима,У зятя та в синаСтара собі спочиває,А на Катерину,На дитя своє єдине,Тілько поглядає.А я в шинку з п'яницямиДушу пропиваю!..Та й пропив. Запродав душу,І душу, і тіло;Тіло катові, а душу!..О боже мій милий!Хотілося б жить на світі,Та ба! Треба вчитись,Ще змалечку треба вчитись,Як на світі жити,А то битимуть, та й дуже!..Не знаю, мій друже,Чи сатана лихо коїв?Чи я занедужав?Чи то мене злая доляПривела до того,Таки й досі ще не знаю,Не знаю нічого.Знаю тілько, що тверезий,Бо вже ані вина,Ні меди, ні оковитаНе пилися, сину.Отаке-то сподіялось.
Вмер батько і мати,Чужі люде поховали…А я, мов проклятийТой Іуда, одринутийІ людьми, і богом,Тиняюся, ховаюся,І дійшло до того,Що я вночі, підкравшися,Максимову хату(Бо його Максимом звали,Вдовиного зятя)Запалив. Згоріла хата.А душа проклятаНе згоріла. Моя душа!Мій друже, мій брате!Не згоріла, а осталась,Тліє, й досі тліє!І коли вона зотліє,Коли одпочине?Святий знає.
IV
З перелякуВмерла Катерина.А Максим на пожарищеТа на попелищеПодивився. Нема ради!Тілько вітер свищеУ димарі та в комині.Що на світі діять?І що тепер йому почати?Подумавши, перехрестивсьТа й знов пішов у наймитиГолодні злидні годувати.Вдова осталась не сама,А з сином парубком; женитиЙого збирались восени.Аж гульк! Од матушки-цариці,Таки із самої столиці,Прийшов указ лоби голить.Се в перший раз такий указПрийшов з Московщини до нас.Бо на Вкраїні в нас, бувало,У козаки охочі йшли,А в пікінери вербовали,Та теж охочих. На селіЗобралася громада радить,Кого голить у москалі.Порадили громадоюТа скурвого сина,Вдовиченка ледащицю,Забили в скрипицюТа й повезли до прийому.Он яке творитьсяНа сім світі! Яка правдаУ людей, мій сину.Така й досі, я думаю,В нас на Україні.Та другої і не будеВ невольниках людях.