VIII
Через тиждень вже витяглиМаксима з криниціТа у балці й поховали.Чималу каплицюПоставили громадою,А його криницюМоскалевою назвали.От тобі й билицяПро ту криницю москалеву.Нелюдська билиця.А я пішов у гайдамаки,Та на Сибірі опинивсь.(Бо тут Сибір була колись).І пропадаю, мов собака,Мов той Іуда! ПомолисьЗа мене богу, мій ти сину,На тій преславній Україні,На тій веселій стороні,Чи не полегшає мені?
[Друга половина 1847, Орська кріпость] – 1857, мая 16, Новопетровское укрепление
ТО ТАК І Я ТЕПЕР ПИШУ…
Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то біжить і за саньми.
То так і я тепер пишу:Папір тілько, чорнило трачу…А перш! Єй-богу, не брешу!Згадаю що чи що набачу,То так утну, що аж заплачу.І ніби сам перелечуХоч на годину на Вкраїну,На неї гляну, подивлюсь,І, мов добро кому зроблю,Так любо серце одпочине.Якби сказать, що не люблю,Що я Украйну забуваюАбо лукавих проклинаюЗа те, що я тепер терплю,Єй-богу, братія, прощаюІ милосердому молюсь,Щоб ви лихим чим не згадали;Хоч я вам кривди не робив,Та все-таки меж вами жив,То, може, дещо і осталось.
[Кінець 1847, Орська кріпость]
А НУМО ЗНОВУ ВИРІШУВАТЬ…
А нумо знову віршувать.Звичайне, нишком. Нумо знову,Поки новинка на основі,Старинку божу лицювать.А сиріч… як би вам сказать,Щоб не збрехавши… Нумо зновуЛюдей і долю проклинать.Людей за те, щоб нас зналиТа нас шанували.Долю за те, щоб не спалаТа нас доглядала.А то бач, що наробила:Кинула малогоНа розпутті, та й байдуже,А воно, убоге,Молодеє, сивоусе,Звичайне, дитина,І подибало тихенькоПопід чужим тиномАж за Урал. ОпинилосьВ пустині, в неволі…Як же тебе не проклинать,Лукавая долеНе проклену ж тебе, доле,А буду ховатисьЗа валами. Та нищечкомБуду віршувати,Нудить світом, сподіватисьУ гості в неволюІз-за Дніпра широкогоТебе, моя доле!
[Перша половина 1848, Орська кріпость]
ВАРНАК
Тиняючи на чужиніПонад Елеком, стрів я дідаВельми старого. Наш землякІ недомучений варнакСтарий той був. Та у неділюЯкось у полі ми зострілисьТа й забалакались. СтарийЗгадав свою Волинь святуюІ волю-долю молодую,Свою бувальщину. І миВ траві за валом посідали,І розмовляли, сповідалисьОдин другому. «Довгий вік! —Старий промовив. – Все од бога!Од бога все! А сам нічогоДурний не вдіє чоловік!Я сам, як бачиш, марне, всує,Я сам занівечив свій вік.І ні на кого не жалкую,І ні у кого не прошу я,Нічого не прошу. Отак,Мій сину, друже мій єдиний,Так і загину на чужиніВ неволі.» І старий варнакЗаплакав нишком. Сивий брате!Поки живе надія в хаті,Нехай живе, не виганяй,Нехай пустку нетопленуІноді нагріє. І потечуть з очей старихСльози молодії,І умитеє сльозамиСерце одпочинеІ полине із чужиниНа свою країну.«Багато дечого не стало,Сказав старий. – Води чимало.Із Ікви в [море] утекло…Над Іквою було село,У тім селі на безталанняТа на погибель виріс я, —Лихая доленька моя!..У нашої старої паніМалії паничі були;Таки однолітки зо мною.Вона й бере мене в покоїСинкам на виграшку. Росли,Росли панята, виростали,Як ті щенята. ПокусалиНе одного мене малі.Отож і вчити почали
Письму панят. На безголов'яІ я учуся. Слізьми! Кров'ю!Письмо те полилося… Нас!Дешевших панської собаки,Письму учить?!Молитись богуТа за ралом спотикатись,А більш нічогоНе повинен знать невольник.Така його доля.Отож і вивчився я, виріс,Прошу собі волі —Не дає. І в москалі,Проклята, не голить.Що тут на світі робити?Пішов я до рала…А паничів у гвардіюПоопреліляла…Година тяжкая настала!Настали тяжкії літа!Отож працюю я за ралом.Я був убогий сирота,А у сусіда виросталаУ наймах дівчина. І я…О, доле! Доленько моя!О, боже мій! О, мій єдиний!Воно тойді було дитина,Воно… Не нам твої ділаСудить, о, боже наш великий!Отож вона мені на лихоТа на погибель підросла.Не довелось і надивитись,А я вже думав одружитись,І веселитися, і жить,Людей і господа хвалить…А довелося…НакупилиІ краму, й пива наварили,Не довелося тілько пить.Старої пані бахур сивийОкрав той крам. Розлив те пиво,Пустив покриткою… Дарма,Минуло, годі… НедоладуТепер і згадувать. Нема,Нема, минулося, пропало…Покинув ниву я і рало,Покинув хату і город,Усе покинув. Чорт нарадив.Пішов я в писарі в громаду.То сяк, то так минає год.Пишу собі, з людьми братаюсь