Та добрих хлопців добираю.Минув і другий. ПаничіНа третє літо поз'їзжались,Уже засватані. ЖилиВ дворі, гуляли, в карти грали,Свого весілля дожидалиТа молодих дівчат в селі,Мов бугаї, перебирали.Звичайне, паничі. Ждемо,І ми ждемо того весілля.Отож у клечальну неділюЇх і повінчано обох,Таки в домашньому костьолі.Вони ляхи були. НіколиНічого кращого сам богНа бачив на землі великій,Як молодії ті були…Заграла весело музика…Їх із костьола повелиВ возобновленії покої.А ми й зостріли їх і всіх —Княжат, панят і молодих —Всіх перерізали. РудоюВесілля вмилося. Не втікНіже єдиний католик,Всі полягли, мов поросятаВ багні смердючому. А ми,Упоравшись, пішли шукатиНової хати, і найшлиЗелену хату і кімнатуУ гаї темному. В лугах,В степах широких, в байракахКрутих, глибоких. Всюди хата,Було де в хаті погулятиІ одпочити де було.Мене господарем обрали.Сем'я моя щодень рослаІ вже до сотні доростала.Мов поросяча, кров лилась.Я різав все, що паном звалось,Без милосердія і зла,А різав так. І сам не знаю,Чого хотілося мені?Ходив три года я з ножами,Неначе п'яний той різник.До сльоз, до крові, до пожаруДо всього, всього я привик.Було, мов жабу ту, на списіСпряжеш дитину на огніАбо панянку білолицюРозіпнеш голу на коні
Та й пустиш в степ.Всього, всього тойді бувало,І все докучило мені…Одурів я, тяжко сталоУ вертепах жити.Думав сам себе зарізать,Щоб не нудить світом.І зарізав би, та диво,Диво дивне сталосьНадо мною недолюдом…Вже на світ займалось,Вийшов я з ножем в халявіЗ Броварського лісу,Щоб зарізаться. Дивлюся,Мов на небі виситьСвятий Київ наш великий.Святим дивом сяютьХрами божі, ніби з самимБогом розмовляють,Дивлюся я, а сам млію.Тихо задзвонилиУ Києві, мов на небі…О боже мій милий!Який дивний ти. Я плакав,До полудня плакав.Та так мені любо стало:І малого знакуНудьги тії не осталось,Мов переродився…Подивився кругом себеІ, перехрестившись,Пішов собі тихо в КиївСвятим помолитись,Та суда, суда людськогоУ людей просити».
[Перша половина 1848, Орська кріпость]
ОЙ ГЛЯНУ Я, ПОДИВЛЮСЯ…
Ой гляну я, подивлюсяНа той степ, на поле;Чи не дасть бог милосердийХоть на старість волі.Пішов би я в Україну,Пішов би додому,Там би мене привітали,Зраділи б старому,Там би я спочив хоч мало,Молившися богу,Там би я… Та шкода й гадки,Не буде нічого.Як же його у неволіЖити без надії?Навчіть мене, люде добрі,А то одурію.
[Перша половина 1848, Орська кріпость]
У БОГА ЗА ДВЕРМИ ЛЕЖАЛА СОКИРА…
У бога за дверми лежала сокира.(А бог тойді з Петром ходивПо світу та дива творив).А кайзак на хирюТа на тяжке лихоЛюбенько та тихоІ вкрав ту сокиру.Та й потяг по дроваВ зелену діброву;Древину вибравши, та й цюк!Як вирветься сокира з рук —Пішла по лісу косовиця,Аж страх, аж жаль було дивиться.Дуби і всякі дереваВеликолітні, мов траваВ покоси стелеться, а з яруВстає пожар, і диму хмараСвятеє сонце покрива.І стала тьма, і од УралуТа до тингиза до АралуКипіла в озерах вода.Палають села, города,Ридають люди, виють звіріІ за Тоболом у СибіріВ снігах ховаються.Сім літСокира божа ліс стинала,І пожарище не вгасало.І мерк за димом божий світ.На восьме літо у неділю,Неначе ляля в льолі білій,Святеє сонечко зійшло.Пустиня циганом чорніла:Де город був або село —І головня уже не тліла,І попіл вітром рознесло,Билини навіть не осталось;Тілько одним одно хиталось