Зелене дерево в степу.Червоніє по пустиніЧервона глина та печина,Бур'ян колючий та будяк,Та інде тирса з осокоюВ яру чорніє під горою,Та дикий інколи кайзакТихенько виїде на горуНа тім захилім верблюді.Непевне діється тойді:Мов степ до бога заговорить,Верблюд заплаче, і кайзакПонурить голову і глянеНа степ і на Карабутак.Сингичагач кайзак вспом'яне,Тихенько спуститься з гориІ згине в глиняній пустині…Одним єдине при долиніВ степу край дорогиСтоїть дерево високе,Покинуте богом.Покинуте сокирою,Огнем не палиме,Шепочеться з долиноюО давній годині.І кайзаки не минаютьДерева святого.На долину заїжджають,Дивуються з його,І моляться, і жертвамиДерево благають,Щоб парості розпустилоУ їх біднім краї.
[Перша половина 1848, по дорозі з Оренбурга до Раїма]
ТА НЕ ДАЙ, ГОСПОДИ, НІКОМУ…
Та не дай, господи, нікому,Як мені тепер, старому,У неволі пропадати,Марне літа коротати.Он піду я степом-лугомТа розважу свою тугу.«Не йди, – кажуть, – з ції хатиНе пускають погуляти».
[Друга половина 1848, Косарал]
ЦАРІ
Старенька сестро Аполлона,Якби ви часом хоч на часПридибали-таки до насТа, як бувало во дні они,Возвисили б свій божий гласДо оди пишно-чепурної,Та й заходилися б обоєЦарів абощо воспівать.Бо як по правді вам сказать,То дуже вже й мені самомуОбридли тії мужики,Та паничі, та покритки.Хотілося б зогнать оскомуНа коронованих главах,На тих помазаниках божих…Так що ж, не втну, а як поможешТа як покажеш, як тих птахСкубуть і патрають, то, може,І ми б подержали в рукахСвятопомазану чуприну.Покиньте ж свій святий Парнас,Придибайте хоч на годинуТа хоч старенький божий гласВозвисьте, дядино. Та ладом,Та добрим складом хоть на час,Хоть на годиночку у насТу вінценосную громадуПокажем спереду і ззадуНезрячим людям. В добрий часЗаходимось, моя порадо.
I
Не видно нікого в Ієрусалимі,Врата на запорі, неначе чумаВ Давидовім граді, господом хранимім,Засіла на стогнах. Ні, чуми нема;А гірша лихая та люта годинаПокрила Ізраїль: царева война!Цареві князі, і всі сили,І отроки, і весь народ,Замкнувши в городі ківот,У поле вийшли, худосилі,У полі бились, сиротилиМаленьких діточок своїх.А в городі младії вдовиВ своїх світлицях, чорноброві,Запершись, плачуть, на малихДітей взираючи. Пророка,Свого неситого царя,Кленуть Давида сподаря.А він собі, узявшись в боки,По кровлі кедрових палатВ червленій ризі походжає,Та мов котюга позираєНа сало, на зелений садСусіди Гурія. А в саді,В своїм веселім вертограді,Вірсавія купалася,Мов у раї Єва,Подружіе Гурієво,Рабиня царева.Купалася собі з богом,Лоно біле мила,І царя свого святогоУ дурні пошила.Надворі вже смеркло, і, тьмою повитий,Дрімає, сумує Ієрусалим.В кедрових палатах, мов несамовитий,Давид походжає і, о цар неситий,Сам собі говорить: «Я… Ми повелим!Я цар над божіїм народом!І сам я бог в моїй землі!Я все!..» А трохи згодомРаби вечерю принеслиІ кінву доброго сикеру…І цар сказав, щоб на вечерюРаби – рабиню привели,Таки Вірсавію. Нівроку,
До божого царя-пророкаСама Вірсавія прийшла,І повечеряла, й сикеруЗ пророком випила, й пішлаСпочити трохи по вечеріЗ своїм царем. І Гурій спав.Йому, сердешному, й не снилось,Що дома нищечком робилось,Що з дому цар його укравНе золото, не серебро,А луччеє його добро,Його Вірсавію, – украв.А щоб не знав він тії шкоди,То цар убив його, та й годі.А потім цар перед народомЗаплакав трохи, одуривПсалмом старого Анафана…І, знов веселий, знову п'яний,Коло рабині заходивсь.
II
Давид, святий пророк і цар,Не дуже був благочестивий.Була дочка в його ФамарІ син Амон. І се не диво.Бувають діти і в святих,Та не такі, як у простих,А ось які. Амон щасливий,Вродливий первенець його!Лежить, нездужає чогось.Давид стенає та ридає,Багряну ризу роздираєІ сипле попіл на главу.«Без тебе я не поживуІ дня єдиного, мій сину,Моя найкращая дитино!Без тебе сонця не узрю,Без тебе я умру! умру!»І йде, ридаючи, до сина.Аж тюпає, немов біжить.А той, бугай собі здоровий,У храмині своїй кедровійЛежить, аж стогне, та лежить,Кепкує з дурня. Аж голосить,Аж плаче, бідний, батька просить,Щоб та Фамар сестра прийшла:«Драгий мій отче і мій царю!Вели сестрі моїй Фамарі,Щоб коржика мені спеклаТа щоб сама і принесла,То я, вкусив його, возстануЗ одра недуги». Вранці-раноФамар спекла і принеслаОпріснок братові. За рукуАмон бере її, ведеУ темну храмину, кладеСестру на ліжко. Ламле руки,Сестра ридає. І, рвучись,Кричить до брата: «Схаменись,Амоне, брате мій лукавий!Єдиний брате мій! Я! Я!Сестра єдиная твоя!Де дінусь я, де діну славу,І гріх, і стид? Тебе самогоІ бог, і люде прокленуть!..»Не помогло-таки нічого.Отак царевичі живуть,Пустуючи на світі.Дивітесь, людські діти.