Ой, узяли безталанну,Закували у кайдани,Сповідали, причащали,Батька, матір нарікали,Громадою осудилиІ живую положилиВ домовину!.. й сина з нею!Та й засипали землею!Стовп високий муровали,Щоб про неї люде знали,Дітей своїх научали,Щоб навчалися дівчата,Коли не вчить батько, мати.Борця того в селі не стало;А люде в Польщі зустрічалиЯкогось панича. Питав:«Чи жива, – каже, – титарівна?Чи насміхається з нерівні?»Ото він самий! ПокаравЙого господь за гріх великийНе смертію! – він буде жить,І сатаною-чоловікомВін буде по світу ходитьІ вас, дівчаточка, дуритьВовіки.
[Друга половина 1848, Косарал]
НУ ЩО Б, ЗДАВАЛОСЯ, СЛОВА…
Ну що б, здавалося, слова…Слова та голос – більш нічого.А серце б'ється – ожива,Як їх почує!.. Знать, од богаІ голос той, і ті словаІдуть меж люди!..Похилившись,Не те щоб дуже зажурившись,А так на палубі стоявІ сторч на море поглядав,Мов на Іуду… Із туману,Як кажуть, стала виглядатьЧервонолицяя Діана…А я вже думав спать лягать —Та й став, щоб трохи подивитьсяНа круглолицю молодицю,Чи теє… дівчину!.. Матрос,Таки земляк наш з Островної,На вахті стоя,Журився сам собі чогось,Та й заспівав, – звичайне, тихо.Щоб капітан не чув, бо з лихаЯкийсь лихий, хоч і земляк.Співа матрос, як той козак,Що в наймах виріс сиротою,Іде служити в москалі!..Давно, давно колисьЯ чув, як, стоя під вербою,Тихенько дівчина співала,І жаль мені, малому, сталоТого сірому-сироту,Що він утомився,На тин похилився,Люде кажуть і говорять:«Мабуть, він упився».І я заплакав, – жаль маломуБуло сіроми-сироти. …Чого ж тепер заплакав ти?Чого тепер тобі, старому,У цій неволі стало жаль —Що світ зав'язаний, закритий!Що сам єси тепер москаль,Що серце порване, побите,І що хороше-дорогеБуло в йому, то розлилося,Що ось як жити довелося,Чи так, лебедику?! «Еге…»
[Друга половина 1848, Косарал]
МОВ ЗА ПОДУШНЕ, ОСТУПИЛИ…
Мов за подушне, оступилиОце мене на чужиніНудьга і осінь. Боже милий,Де ж заховатися мені?Що діяти? Уже й гуляюПо цім Аралу; і пишу.Віршую нищечком, грішу,Бог зна колишнії случаїВ душі своїй перебираюТа списую; щоб та печальНе перлася, як той москаль,В самотню душу. Лютий злодійВпирається-таки, та й годі.
[Друга половина 1848, Косарал]
П. С
Не жаль на злого, коло йогоІ слава сторожем стоїть.А жаль на доброго такого,Що й славу вміє одурить.І досі нудно, як згадаюГотический с часами дом;Село обідране кругом;І шапочку мужик знімає,Як флаг побачить. Значить, панУ себе з причетом гуляють.Оцей годований кабан!Оце ледащо. Щирий пан,Потомок гетьмана дурногоІ презавзятий патріот;Та й християнин ще до того.У Київ їздить всякий год,У свиті ходить меж панами,І п'є горілку з мужиками,І вольнодумствує в шинку.Отут він ввесь, хоч надрукуй.Та ще в селі своїм дівчатокПеребирає. Та спростаТаки своїх байстрят з десятокУ год подержить до хреста.Та й тілько ж то. Кругом паскуда!Чому ж його не так зовуть?Чому на його не плюють?Чому не топчуть!! Люде, люде!За шмат гнилої ковбасиУ вас хоч матір попроси,То оддасте. Не жаль на його,На п'яного Петра кривого.А жаль великий на людей,На тих юродивих дітей!
[Друга половина 1848, Косарал]
Г. 3
Немає гірше, як в неволіПро волю згадувать. А яПро тебе, воленько моя,Оце нагадую. НіколиТи не здавалася меніТакою гарно-молодоюІ прехорошою такоюТак, як тепер на чужині,Та ще й в неволі. Доле! Доле!Моя ти співаная воле!Хоч глянь на мене з-за Дніпра,Хоч усміхнися з-за…І ти, моя єдиная,Встаєш із-за моря,З-за туману, слухнянаяРожевая зоре!І ти, моя єдиная,Ведеш за собоюЛіта мої молодії,І передо мноюНіби море заступаютьШирокії селаЗ вишневими садочкамиІ люде веселі. І ті люде, і село те,Де колись, мов брата,Привітали мене. Мати!Старесенька мати!Чи збираються ще й досіВеселії гостіПогуляти у старої,Погуляти просто,По-давньому, по-старому,Од світу до світу?А ви, мої молодіїЧорнявії діти,Веселії дівчаточка,І досі в староїТанцюєте? А ти, доле!А ти, мій покою!Моє свято чорнобриве,І досі меж нимиТихо, пишно походжаєш?І тими очима,Аж чорними – голубими,І досі чаруєшЛюдські душі? Чи ще и досіДивуються всуєНа стан гнучий? Свято моє!Єдинеє свято!Як оступлять тебе, доле,