Діточки-дівчатаЙ защебечуть по своємуДоброму звичаю,Може, й мене ненарокомДіточки згадають.Може, яка і про менеСкаже яке лихо.Усміхнися, моє серце,Тихесенько-тихо,Щоб ніхто і не побачив…Та й більше нічого.А я, доленько, в неволіПомолюся богу.
[Друга половина 1848, Косарал]
ЯКБИ ЗУСТРІЛИСЯ МИ ЗНОВУ…
Якби зустрілися ми знову,Чи ти злякалася б, чи ні?Якеє тихеє ти словоТойді б промовила мені?Ніякого. І не пізнала б.А може б, потім нагадала,Сказавши: «Снилося дурній».А я зрадів би, моє диво!Моя ти доле чорнобрива!Якби побачив, нагадавВеселеє та молодеєКолишнє лишенько лихеє.Я заридав би, заридав!І помоливсь, що не правдивим,А сном лукавим розійшлось,Слізьми-водою розлилосьКолишнєє святеє диво!
[Друга половина 1848, Косарал]
МАРИНА
Неначе цвяшок, в серце вбитий,Оцю Марину я ношу.Давно б списать несамовиту,Так що ж? Сказали б, що брешу,Що на панів, бачиш, сердитий,То все такеє і пишуПро їх собачії звичаї…Сказали б просто – дурень лаєЗа те, що сам крепак,Неодукований сіряк.Неправда! Єй-богу, не лаю:Мені не жаль, що я не пан,А жаль мені, і жаль великий,На просвіщенних християн.… І звір того не зробить дикий,Що ви, б'ючи поклони,З братами дієте… ЗакониКатами писані за вас,То вам байдуже; в добрий часУ Київ їздите щорокуТа сповідаєтесь, нівроку,У схимника!..Та й те сказать:Чого я турбуюсь?Ані злого, ні доброгоЯ вже не почую.А як, кажу, хто не чує,То тому й байдуже.Прилітай же з України,Єдиний мій друже,Моя думо пречистая,Вірная дружино,Та розкажи, моя зоре,Про тую Марину,Як вона у пана злогоІ за що страждала?Та нищечком, щоб не чулиАбо не дознались.А то скажуть, що на шляхуЧинимо розбої,Та ще дальше запровторять.Пропадем обоє…… Недавно це було.Через село весілля йшло,А пан з костьолу їхав,Чи управитель, а не пан.За вихилясами придан,За зиком та за сміхомНіхто й не бачив, як проїхавТой управитель, лях ледачий.А він так добре бачив,
А надто молодую!..За що пак милує господьЛихую твар такую,Як цей правитель?.. Другий год,Як він з німецькими плугамиЗабрався голий в цей куток.А що тих бідних покритокПустив по світу з байстрюками!Отже й нічого! А жонатийІ має двоє діточок,Як ангеляточок.Дивітесь, вийшла погуляти,Мов краля, пані молодаяЗ двома маленькими дітьми.Із коча пан мій вилізаєІ посила за молодим.А потім діточок вітаєІ жінку, кралю молодую,Аж тричі, бідную, цілує.І, розмовляючи, пішлиСобі в покої… НезабаромІ молодого привели‹(З весілля та в гусари).›Назавтра в город одвезлиТа й заголили в москалі!Отак по нашому звичаюНе думавши кончають! —А молода? мабуть, без париСудилось господом зноситьКрасу і молодость… Мов чари,Розсипалось та розлилось,І знову в люде довелосьПроситись в найми? Ні, не знову:Вона вже панна покойова,Уже Марисею зовуть,А не Мариною! НайпачеСердешній плакать не дають,Вона ж сховається та й плаче.Дурна! їй шкода мужикаТа жаль святого сіряка.А глянь лиш гарно кругом себе,І раю кращого не треба!Чого ти хочеш, забажай,Всього дадуть, та ще й багато!«Не треба, – кажеш, – дайте хату!»Цього вже лучче й не благай,Бо це… сама здорова знаєш…Дивися, огирем якимСам пан круг тебе походжає,Уже чи добрим, чи лихим,А будеш панською ріднею,
Хіба повісишся!.. За неюПриходила матиУ пана просити.Звелів не пускати,А як прийде, бити,Що тут їй робити?Пішла ридаючи в село.Одним одно дитя було,Та й те пропало….Неначе ворон той летячиПро непогоду людям кряче,Так я про сльози, та печаль,Та про байстрят отих ледачих,Хоть і нікому їх не жаль,Розказую та плачу.Мені їх жаль!.. Мій боже милий,Даруй словам святую силу —Людськеє серце пробивать,Людськії сльози проливать,Щоб милость душу осінила,Щоб спала тихая печальНа очі їх, щоб стало жальМоїх дівчаток, щоб навчилисьПутями добрими ходить,Святого господа любитьІ брата миловать…НасилуПрийшла додому, подивилась:Цвіти за образом святим,І на вікні стоять цвіти,На стінах фарбами хрести,Неначе добрая картина,Понамальовані… Марина!І все Марина, все сама!Тілько Мариночки нема.І ледве-ледве вийшла з хати,Пішла на гору, на проклятіПалати глянуть, та й пішлаАж до палат, під тином сілаІ ніч цілісіньку сиділаТа плакала. Уже з селаВатажники ватагу гнали,А мати плакала, ридала.Уже і сонечко зійшло,Уже й зайшло, смеркати сталоНе йде, сердешная, в село,Сидить під тином; проганяли,Уже й собаками цькували —Не йде, та й годі…А Марина в сукні білій,Неначе білиця,