Неначе добрі поросята,Згоріли білії палати,А люде тихо розійшлись.Марини й матері не стало.Уже весною, як орали,Два трупи на полі найшлиІ на могилі поховали.
[Друга половина 1848, Косарал]
ПРОРОК
Неначе праведних дітей,Господь, любя отих людей,Послав на землю їм пророка;Свою любов благовістить,Святую правду возвістить!Неначе наш Дніпро широкий,Слова його лились, теклиІ в серце падали глибоко!Огнем невидимим пеклиЗамерзлі душі. ПолюбилиТого пророка, скрізь ходилиЗа ним і сльози, знай, лилиНавчені люди. І лукаві!Господнюю святую славуРозтлили… І чужим богамПожерли жертву! Омерзились!І мужа свята… горе вам!На стогнах каменем побили.І праведно господь великий,Мов на звірей тих лютих, диких,Кайдани повелів кувать,Глибокі тюрми покопать.І роде лютий і жестокий!Вомісто кроткого пророка…Царя вам повелів надать!
[Друга половина 1848, Косарал] – 1859 року, декабря 18 [С.-Петербург]
СИЧІ
На ниву в жито уночі,На полі, на роздоллі,Зліталися поволіСичіПожартувать,Поміркувать,Щоб бідне птаство заступить,Орлине царство затопитьІ геть спалить.Орла ж повісить на тичині.І при такій годині Республіку зробить!І все б, здавалося? А ні,Щоб не толочили пашні(Воно було б не диво,Якби хто інший), на тій нивіСильце поставив. А то зирк!Таки голісінький мужикПоставив любо. Та й пішовВ копиці спать собі, а рано,Не вмившися, зайшовГостей довідать…«Та й погані!Усі до одного сичі,Оце тобі вари й печи!»Щоб не нести додомуТаке добро, то повбивав,А інших гратися оддав,Приборканих, воронам,І не сказав нікому.
[Друга половина 1848, Косарал]
МЕЖ СКАЛАМИ, НЕНАЧЕ ЗЛОДІЙ…
Меж скалами, неначе злодій,Понад Дністром іде вночіКозак. І дивиться, йдучи,На каламутну темну воду,Неначе ворогові в очі,Неначе вимовити хоче:– Дністре, водо каламутна,Винеси на волю!Або втопи принамені,Коли така доля. —Та й роздігся на камені,У воду кинувся, пливе,Аж хвиля синяя реве.І, ревучи, на той берегКозака виносить.Стрепенувся сіромаха —І голий, і босий,Та на волі, й більш нічогоУ бога не просить.Постривай лиш: може, брате,На чужому поліТалану того попросишТа тієї долі.Пішов собі темним яромТа співає, йдучи:– Ой із-під гори та із-під кручіІшли мажі риплючі.А за ними йде та чорняваяТа плаче-рида, йдучи. —Уже як хочете, хоч лайте,Хоч і не лайте й не читайте,Про мене… Я і не прошу,Для себе, братики, спишу,Ще раз те оливо потрачу.А може, дасть бог, і заплачу,То й буде з мене…Нумо знов.Покинув матір і господу,Покинув жінку, жаль, та й годі.На Бесарабію пішовОцей козак; погнало гореДо моря пити; хоч говорять:Аби файда в руках була,А хлопа, як того вола,У плуг голодного запряжеш. …Троха лишень, чи так?Ще змалку з матір'ю староюХодив з торбами цей козак,Отак і виріс сиротою,У наймах; сказано, шарпак,То й одружився собі так,
Узяв хорошу, та убогу,Звичайне, наймичку. А пан!..(І неталан наш і талан,Як кажуть люде, все од бога)Наглядів, клятий! Панські очі!Та й ну гостинці засилать.Так і гостинців брать не хоче,Не хоче й пана закохать!Що тут робить? За чоловіка,Укоротивши йому віка…А жінку можна привітать.Трохи не сталося отак.До нитки звівся мій козак,Усе на панщині проклятій,А був хазяїн…. …А жіночку свою любив,І господи єдиний!Як те паня, як ту дитину,У намистах водив!Та знемігся неборака,Хоч продавай хатуТа йди в найми. Отак йогоОтой пан проклятийДопік добре. А жіночкаМов цього й не знає,У доброму намистечкуВ садочку гуляє —Як та краля! – Що тут робить? —Сердега міркує. —Покину їх та утечу.Хто ж їх нагодує?Хто догляне? Одна – стара,Нездужає встати,А другая – молодая,Дума погуляти!Як же його? Що діяти?Горе моє! Горе! —Та й пішов, торбину взявши,За синеє море!Шукать долі. Думав прийтиТа хоч жінку взяти.Стара мати і тут будеВіку доживатиНа господі!..Так отак-тоТрапляється в світі.Думав жити, поживатиТа бога хвалити,А довелося на чужиніТілько сльози лити!Більш нічого. Нудно йому