На чужому полі!Всього надбав, роботяга,Та не придбав долі!Талану того святого…Світ божий не милий.Нудно йому на чужині,І добро остило!Хочеться хоч подивитьсяНа свій край на милий!На високії могили!На степи широкі!На садочок! На жіночку!Кралю карооку!Та й поплив Дністром на сей бік,Покинувши волю.Бродягою… О, боже мій!Якеє ти, поле!Своє поле! Яке то тиШироке… широке!..Як та воля… …Прийшов додому уночі.Стогнала мати на печі,А жінка у коморі спала(Бо пан нездужа). Жінка встала,Неначе п'явка та, впиласьІ, мов водою, залиласьДрібними, як горох, сльозами.І це трапляється між нами,Що ніж на серце наставля,А сам цілує!.. ОжилаМоя сердешна молодиця!І де ті в господа взялисяУсякі штучнії єства?Сама ж неначе неживаНа плечі пада… Напоїла,І нагодувала,І спать його, веселого,В коморі поклала!..Лежить собі неборака,Думає, гадає,Як то будем мандрувати,І тихо дрімає…А жіночка молодаяКинулась до пана,Розказала – отак і так.Любо та коханоПрийшли, взяли сіромахуТа й повезли з домуПройдисвіта, волоцюгу…Прямо до прийому.І там доля не кинула.
Дослуживсь до чину,Та й вернувся в село своє,І служить покинув.Уже матір поховалиГромадою люде,І пан умер, а жіночкаМосковкою всюдиХиляєтся… і по жидах,І по панах боса…Найшов її, подивився…І, сивоволосий,Підняв руки каліченіДо святого бога,Заридав, як та дитина…І простив небогу!Отак, люде, научайтесьВорогам прощати,Як цей неук!..Де ж нам, грішним,Добра цього взяти?..
[Друга половина 1848, Косарал]
І НЕБО НЕВМИТЕ, І ЗАСПАНІ ХВИЛІ…
І небо невмите, і заспані хвилі;І понад берегом геть-гетьНеначе п'яний очеретБез вітру гнеться. Боже милий!Чи довго буде ще меніВ оцій незамкнутій тюрмі,Понад оцим нікчемним моремНудити світом? Не говорить,Мовчить і гнеться, мов жива,В степу пожовклая трава;Не хоче правдоньки сказать,А більше ні в кого спитать.
[Друга половина 1848, Косарал]
І ВИРІС Я НА ЧУЖИНІ…
І виріс я на чужині,І сивію в чужому краї:То одинокому меніЗдається – кращого немаєНічого в бога, як ДніпроТа наша славная країна…Аж бачу, там тілько добро,Де нас нема. В лиху годинуЯкось недавно довелосьМені заїхать в Україну,У те найкращеє село…У те, де мати повивалаМене малого і вночіНа свічку богу заробляла;Поклони тяжкії б'ючи,Пречистій ставила, молила,Щоб доля добрая любилаЇї дитину… Добре, мамо,Що ти зарані спать лягла,А то б ти бога проклялаЗа мій талан.Аж страх поганоУ тім хорошому селі.Чорніше чорної земліБлукають люди, повсихалиСади зелені, погнилиБіленькі хати, повалялись,Стави бур'яном поросли.Село неначе погоріло,Неначе люди подуріли,Німі на панщину ідутьІ діточок своїх ведуть!..… І я, заплакавши, назадПоїхав знову на чужину.І не в однім отім селі,А скрізь на славній УкраїніЛюдей у ярма запряглиПани лукаві… Гинуть! Гинуть!У ярмах лицарські сини,А препоганії паниЖидам, братам своїм хорошим,Остатні продають штани……Погано дуже, страх погано!В оцій пустині пропадать.А ще поганше на УкрайніДивитись, плакать – і мовчать!А як не бачиш того лиха,То скрізь здається любо, тихо,І на Україні добро.
Меж горами старий Дніпро,Неначе в молоці дитина,Красується, любуєтьсяНа всю Україну.А понад ним зеленіютьШирокії села,А у селах у веселихІ люде веселі.Воно б, може, так і сталось,Якби не осталосьСліду панського в Украйні.
[Друга половина 1848, Косарал]
НЕ ДЛЯ ЛЮДЕЙ, ТІЄЇ СЛАВИ…