[Друга половина 1848, Косарал]
НА ВГОРОДІ КОЛО БРОДУ…
На вгороді коло бродуБарвінок не сходить.Чомусь дівчина до бродуПо воду не ходить.На вгороді коло тинуСохне на тичиніХміль зелений, не виходитьДівчина з хатини.На вгороді коло бродуВерба похилилась.Зажурилась чорнобрива,Тяжко зажурилась.Плаче, плаче та ридає,Як рибонька б'ється…А над нею, молодою,Поганець сміється.
[Друга половина 1848, Косарал]
ЯКБИ МЕНІ, МАМО, НАМИСТО…
Якби мені, мамо, намисто,То пішла б я завтра на місто,А на місті, мамо, на містіГрає, мамо, музика троїста.А дівчата з парубкамиЛицяються. Мамо! Мамо!Безталанна я!Ой, піду я богу помолюся,Та піду я у найми наймуся,Та куплю я, мамо, черевики,Та найму я троїсті музики.Нехай люде не здивують,Як я, мамо, потанцюю.Доленько моя!Не дай мені вік дівувати,Коси мої плести-заплітати,Бровенята дома зносити,В самотині віку дожити.А поки я заробляю,Чорні брови полиняють.Безталанна я!
[Друга половина 1848, Косарал]
НЕ ХОЧУ Я ЖЕНИТИСЯ…
«Не хочу я женитися,Не хочу я братись,Не хочу я у запічкуДітей годувати.Не хочу я, моя мати,За плугом ходити,Оксамитові жупаниНа ріллі носити.А піду я одружусяЗ моїм вірним другом,З славним батьком запорозькимТа з Великим Лугом.На Хортиці у матеріБуду добре жити,У оксамиті ходити,Меди-вина пити».Пішов козак нерозумнийСлави добувати,Осталася сиротоюСтаренькая мати.Ой згадала в неділеньку,Сідаючи їсти:«Нема мого сина Йвана,І немає вісти».Не через два, не три літа,Не через чотириВернувся наш запорожецьЯк та хиря, хиря,Обідраний, облатаний,Калікою в хату.Оце тобі ЗапорожжяІ сердешна мати.Нема кому привітати,Ні з ким пожуритись,Треба було б молодому,Треба б одружитись.Минулися молодіїВеселії літа,Немає з ким остиглогоСерденька нагріти.Нема кому зустрінути,Затопити хату,Нема кому води тіїКаліці подати.
[Друга половина 1848, Косарал]
ЧУМА
Чума з лопатою ходила,Та гробовища рила, рила,Та трупом, трупом начинялаІ со святими не співала,Чи городом, чи то селом,Мете собі, як помелом.Весна. Садочки зацвіли,Неначе полотном укриті,Росою божою умиті,Біліють. Весело землі:Цвіте, красується цвітами,Садами темними, лугами.А люди біднії в селі,Неначе злякані ягнята,Позамикалися у хатахТа й мруть. По улицях волиРевуть голодні, на городіПасуться коні, не виходитьНіхто загнать, нагодувать,Неначе люди тії сплять.Заснули, добре, знать, заснули,Святу неділеньку забули,Бо дзвона вже давно не чуть.Сумують комини без диму,А за городами, за тиномМогили чорнії ростуть.Під хатами поміж садами,Зашиті в шкуру і в смолі,Гробокопателі в селіВолочать трупи ланцюгамиЗа царину – і засипаютьБез домовини; дні минають,Минають місяці,– селоНавік замовкло, онімілоІ кропивою поросло.Гробокопателі ходили,Та й ті під хатами лягли.Ніхто не вийшов вранці з хати,Щоб їх, сердешних, поховати,Під хатами і погнили.Мов оазис, в чистім поліСело зеленіє.Ніхто в його не заходить,Тілько вітер вієТа розносить жовте листяПо жовтому полю.Довго воно зеленіло,Поки люди з поля
Пожарище не пустилиТа не запалилиСела того зеленого.Згоріло, зотліло,Попіл вітром розмахало,І сліду не стало.Отаке-то людям гореЧума виробляла.
[Друга половина 1848, Косарал]
І ЗНОВ МЕНІ НЕ ПРИВЕЗЛА…
І знов мені не привезлаНічого пошта з України…За грішнії, мабуть, ділаКараюсь я в оцій пустиніСердитим богом. Не меніПро теє знать, за що караюсь,Та й знать не хочеться мені.А серце плаче, як згадаюХоч невеселії случаїІ невеселії ті дні,Що пронеслися надо мноюВ моїй Україні колись…Колись божились та клялись,Братались, сестрились зо мною,Поки, мов хмара, розійшлисьБез сльоз, роси тії святої.І довелося знов меніЛюдей на старості… Ні, ні,Вони з холери повмирали;А то б хоч клаптик переслалиТого паперу… ….Ой із журби та із жалю,Щоб не бачить, як читаютьЛисти тії, погуляю,Погуляю понад моремТа розважу своє горе.Та Україну згадаю,Та пісеньку заспіваю.Люде скажуть, люде зрадять,А вона мене порадить,І порадить, і розважить,І правдоньку мені скаже.