В Сосницю послали.А з Сосниці в ЯрополчеВіку доживати.Отак тобі довелося,Запорозький брате!..Виглянуло над ЧигриномСонце із-за хмари,Потягли в свої улусиЗ турками татаре.А ляхи з своїм Чарнецьким,З поганим Степаном,Запалили церкву божу.І кості Богдана,Й Тимошеві в СуботовіГарненько спалилиТа й пішли собі у Польщу,Мов добре зробили.А москалі з РомоданомВ неділеньку раноПішли собі з поповичемШляхом Ромоданом.Мов орел той приборканий,Без крил та без волі,Знеміг славний Дорошенко,Сидячи в неволі,Та й умер з нудьги. ОстилоВолочить кайдани.І забули в УкраїніСлавного гетьмана.Тільки ти, святий РостовськийЗгадав у темниціСвого друга великогоІ звелів каплицюНад гетьманом змуроватиІ богу молитисьЗа гетьмана, панахидуЗа Петра служити.І досі ще що рік божий,Як день той настане,Ідуть править панахидуНад нашим гетьманомВ Ярополчі.
[Друга половина 1848, Косарал]
НЕ ДОДОМУ ВНОЧІ ЙДУЧИ…
Не додому вночі йдучиЗ куминої хатиІ не спати лягаючи,Згадай мене, брате.А як прийде нудьга в гостіТа й на ніч засяде,Отойді мене, мій друже,Зови на пораду.Отойді згадай в пустині,Далеко над морем,Свого друга веселого,Як він горе боре.Як він, свої думи тіїІ серце убогеЗаховавши, ходить собі,Та молиться богу,Та згадує УкраїнуІ тебе, мій друже;Та іноді й пожуриться —Звичайне, не дуже,А так тілько. Надворі, бач,Наступає свято…Тяжко його, друже-брате,Самому стрічатиУ пустині. Завтра раноЗаревуть дзвіниціВ Україні; завтра раноДо церкви молитисьПідуть люде… Завтра ж раноЗавиє голоднийЗвір в пустині і повієУраган холодний.І занесе піском, снігомКурінь – мою хату.Отак мені доведетьсяСвято зустрічати!Що ж діяти? На те й лихо,Щоб з тим лихом битись.А ти, друже мій єдиний,Як маєш журитись,Прочитай оцю цидулуІ знай, що на світіТілько й тяжко, що в пустиніУ неволі жити;Та й там живуть, хоч погано,Що ж діяти маю?Треба б вмерти. Так надія,Брате, не вмирає.
1848, декабря 24, Косарал
НЕНАЧЕ СТЕПОМ ЧУМАКИ…
Неначе степом чумакиУосени верству проходять,Так і мене минають годи,А я й байдуже. КнижечкиМережаю та начиняюТаки віршами. РозважаюДурную голову своюТа кайдани собі кую(Як ці добродії дознають).Та вже ж нехай хоч розіпнуть,А я без вірші не улежу.Уже два года промережавІ третій в добрий час почну.
[Перша половина 1849, Косарал]
СОТНИК
У Оглаві… Чи по знакуКому цей Оглав білохатий?Троха лиш! Треба розказати,Щоб з жалю не зробить сміху.Од Борисполя недалеко,А буде так, як Борисполь,І досі ще стоїть любенькоРядок на вигоні тополь,Неначе з Оглава дівчатаВатагу вийшли виглядати.Та й стали. Буде вже давно —Отут, бувало, із-за тинуВилась квасоля по тичині,З оболонками вікноВ садочок літом одчинялось,І хата, бачите, булаЗа тином, сотникова хата.А сотник був собі багатий,То в його, знаєте, рослоНа божій харчі за дитинуЧиєсь байстря. А може, й такУзяв собі старий козакЧию сирітку за дитинуТа й доглядає в затишку,Як квіточку, чужу дочку.А сина (сотник був жонатий,Та жінка вмерла), сина давУ бурсу в Київ обучатись,А сам Настусю піджидав,Таки годованку, щоб з неюСобі зробитися ріднею;Не сина з нею поєднать,А забандюрилось старомуСамому в дурнях побувать.А щоб не знать було нікому,То ще й не радився ні з ким,А тілько сам собі гадає…А жіночки… лихий їх знає!Уже сміялися над ним!Вони цю страву носом чують. …Сидить сотник на причілкуТа думку гадає,А Настуся по садочкуПташкою літає.То посидить коло його,Руку поцілує,То усами страшенними