Софі невиразно пригадувала, що начебто чула це ім’я на уроці історії.
— Даґоберт був одним із Меровінґів? Король, якому встромили кинджал в око, коли він спав?
— Саме так. Убитий унаслідок змови Ватикану з Пепіном Ерістальським. Кінець сьомого століття. Із загибеллю Даґоберта лінія Меровінґів майже обірвалась. На щастя, син Даґоберта, Сіґісберт, таємно урятувався і продовжив рід. Одним із його нащадків був Ґодфруа де Буйон — засновник Пріорату Сіону.
— Той самий, — зауважив Ленґдон, — який наказав тамплієрам добути документи Санґріл з-під храму Соломона і довести, що Меровінґи ведуть рід від Ісуса Христа.
Тібінґ важко зітхнув.
— Сучасний Пріорат Сіону має дуже важливу місію. Вона складається з трьох частин. Братство мусить оберігати документи Санґріл. Вони мають охороняти могилу Марії Магдалини. І нарешті, вони повинні захищати рід Ісуса Христа — тих кількох нащадків королівської династії Меровінґів, що дожили до наших днів.
Слова ці зависли у просторі величезної зали, і Софі відчула дивне тремтіння, наче в її тілі резонувала якась нова істина. Нащадки Ісуса, що дожили до наших днів. Голос дідуся знову нашіптував на вухо: «Принцесо, я мушу розповісти тобі правду про, твою родину».
Їй стало моторошно.
Царська кров.
Неймовірно.
Принцеса Софі.
— Сер Лі! — з динаміка на стіні почувся голос слуги, і Софі здригнулась. — Чи не могли б ви на секунду зайти до мене на кухню?
Тібінґ насупився. Він підійшов до переговорного пристрою і натиснув кнопку.
— Ремі, ти ж знаєш, що я зайнятий з гостями. Якщо нам ще щось буде потрібно з кухні, ми візьмемо самі. На сьогодні ти вільний. Дякую і добраніч.
— Тільки одне слово, господарю, перш ніж я піду спати, якщо ваша ласка.
Тібінґ щось пробурчав і натиснув кнопку.
— Кажи, тільки швидко.
— Це домашня справа, господарю, навряд чи варто обтяжувати нею гостей.
Тібінґ не міг повірити.
— І що, це не може почекати до ранку?
— Ні, господарю. Це питання не потерпить ані хвилини.
Тібінґ театрально закотив очі, а тоді винувато подивився на Ленґдона й Софі.
— Іноді я не розумію, хто тут у кого на службі. — Він знову натиснув кнопку. — Зараз прийду, Ремі. Принести тобі щось?
— Тільки свободу від утисків, господарю.
— Ремі, ти усвідомлюєш, що єдина причина, чому я тебе й досі тримаю, це твої біфштекси з перцем?
— Як вважаєте, господарю. Вам видніше.
Розділ 61
Принцеса Софі.
Софі слухала, як затихає в коридорі стукіт милиць Тібінґа, і намагалась осягнути все, щойно почуте. Не в силах вимовити ні слова, вона безпорадно подивилась на Ленґдона. Але той уже заперечно хитав головою, наче прочитав її думки.
— Ні, Софі, — прошепотів він зі співчуттям в очах. — Мені теж це спало на думку, коли я зрозумів, що твій дідусь належав до Пріорату Сіону, і ти сказала, що він хотів відкрити тобі якусь таємницю про твою родину. Але це неможливо. — Ленґдон на мить замовк. — Прізвище Соньєр не має нічого спільного з Меровінґами.
Софі не знала, що вона відчуває: полегшення чи розчарування. Трохи раніше Ленґдон чомусь запитав її — так, між іншим, — про дівоче прізвище її матері. Вона відповіла — Шовель. Тепер суть цього запитання стала їй зрозуміла.
— А Шовель? — з надією запитала Софі.
Він знову похитав головою.
— Мені шкода. Я знаю, це б тобі дещо прояснило. Але сьогодні є лише дві лінії прямих нащадків Меровінґів. Їхні прізвища — Плантар і Сен-Клер. Обидві родини живуть десь непомітно, мабуть, під захистом Пріорату.
Софі подумки повторила ці прізвища, а тоді похитала головою. У її родині не було ані Плантарів, ані Сен-Клерів. Раптом вона відчула смертельну втому. Було очевидно, що вона ані на крок не наблизилась до розуміння того, яку правду хотів їй відкрити дідусь. Тепер Софі думала, що краще б дідусь узагалі не згадував її родини. Він лише роз’ятрив старі рани. «Твої рідні загинули, Софі. Вони не повернуться». Вона згадала маму, як та співала їй колискові, батька, що возив її на плечах, і бабусю з молодшим братиком, що усміхались їй люблячими зеленими очима. Усе це в неї вкрадено. Залишився тільки дідусь.
«А тепер і його не стало. Я зовсім сама».
Софі мимоволі знову повернулася до «Таємної вечері» і задивилась на довге руде волосся Марії Магдалини і її спокійні очі. Щось у виразі її обличчя натякало на втрату коханої людини. Софі це відчула.
— Роберте! — тихо покликала вона.