— Буде запізно, — сказала Софі. — Ми забрали наріжний камінь.
— Що?! Ви забрали наріжний камінь із сховку?
— Не хвилюйтесь, — заспокоїв його Ленґдон. — Наріжний камінь у надійному місці.
— Сподіваюсь, у дуже надійному?
— Взагалі-то, — Ленґдон не зміг стримати усмішки, — це за лежить від того, як часто ви прибираєте під канапою.
Вітер за стінами Шато Віллет посилився і роздував рясу Сайласа, що причаївся під вікном вітальні. Він чув лише уривки розмови, але слова наріжний камінь долітали до його вух неодноразово.
Він там.
Сайлас чітко пам’ятав наказ Учителя: «Зайди до Шато Віллет, Забери камінь. Ніхто не повинен постраждати».
Ленґдон та інші чомусь тепер перейшли до іншої кімнати, вимкнувши в кабінеті світло. Наче звір, що чатує на здобич, Сайлас підкрався до скляних дверей. Виявилось, що вони не замкнені. Він зайшов досередини і безшумно причинив двері за собою. Із сусідньої кімнати долинали приглушені голоси. Сайлас витяг із кишені пістолет, зняв його із запобіжника і повільно рушив коридором.
Розділ 63
Лейтенант Колле стояв сам на початку під’їзної алеї до Шато Віллет і дивився на величезний будинок. Вдалині від людей. Темно. Ідеальна схованка. Колле спостерігав, як шестеро його агентів безшумно розтягаються вздовж огорожі. Вони могли б перелізти через неї й оточити будинок за лічені хвилини. Ленґдон просто не міг знайти кращого місця, щоб люди Колле заскочили його зненацька й заарештували.
Колле вже збирався було сам зателефонувати Фашеві, як його мобільник нарешті задзвонив.
Фаш, схоже, був зовсім не в захваті від останніх новин.
— Чому ніхто мені не сказав, що ми маємо наводку на Ленґдона?
— Ви тоді розмовляли по телефону і...
— Де саме ви перебуваєте, лейтенанте?
Колле назвав йому адресу.
— Маєток належить громадянинові Британії на ім’я Тібінґ. Ленґдон проїхав немалу відстань, щоб дістатися сюди. Фургон стоїть усередині, за брамою, і не видно жодних слідів зламу. Тож дуже ймовірно, що Ленґдон знайомий із власником маєтку.
— Я вже виїжджаю, — сказав Фаш. — Без мене — ані кроку. Я займусь цим особисто.
Колле остовпів.
— Але, капітане, ви приїдете лише за двадцять хвилин! Треба діяти негайно. Я його вистежив. Зі мною вісім людей. Чотири мають гвинтівки, решта — пістолети.
— Чекайте на мене.
— Капітане, а що, як Ленґдон тримає там заручника? Що, як він помітить нас і вирішить утекти пішки? Треба брати його просто зараз! Мої люди зайняли позиції й готові до операції.
— Лейтенанте Колле, ви зачекаєте на мене і не вдаватиметеся до жодних дій. Це наказ. — Із цими словами Фаш відімкнувся.
Приголомшений, Колле сховав мобільник. «Якого дідька Фаш змушує мене чекати?» Утім, Колле знав відповідь. Фаш славився не тільки інтуїцією, а й величезним честолюбством. Фаш хоче, щоб усі лаври дісталися йому. Показавши обличчя американця на всіх телеканалах, Фаш тепер хотів бути впевненим, що і його обличчя показуватимуть не менше. Завдання Колле — просто тримати облогу, доки з’явиться бос і успішно завершить таку складну справу.
Колле чекав, і за якийсь час йому спало на думку ще одне можливе пояснення. У правоохоронних органах з арештом утікача зволікали лише в тому разі, якщо з’являвся сумнів щодо його вини. Може, Фаш уже не впевнений, що Ленґдон винний у вбивстві? Така думка лякала. Капітан Фаш сьогодні пішов на чималий ризик, щоб заарештувати Роберта Ленґдона: удався до таємного спостереження, задіяв Інтерпол, а тепер ще й телебачення. Навіть знаменитий Безу Фаш не переживе скандалу, який спалахне, коли виявиться, що він марно зганьбив ім’я видатного американця, розтрубивши по всіх французьких телеканалах, що той — убивця.
Якщо Фаш тепер зрозумів, що помилився, то цілком очевидно, чому він наказав Колле чекати. Останнє, чого не вистачало Фашеві, — це щоб Колле штурмував приватний маєток невинного британця і погрожував Ленґдонові зброєю.
До того ж, думав Колле, якщо Ленґдон невинний, то це пояснює один із найбільших парадоксів цієї справи — чому Софі Неве, онука убитого, допомогла підозрюваному втекти. Це мало б сенс, лише якби Софі твердо знала, що Ленґдона звинувачують помилково, Фаш же висунув усі можливі пояснення такого дивного вчинку Софі — навіть те, що вона, як єдина спадкоємиця Соньєра, умовила свого таємного коханця Роберта Ленґдона вбити Соньєра, щоб швидше заволодіти спадком. А Соньєр міг це запідозрити і тому залишив поліції повідомлення: «P.S. Знайдіть Роберта Ленґдона». Але Колле в цю версію не вірив. Софі Неве мала надто твердий характер, щоб вплутатися в таку гидку історію.