«Бог один визначає, хто достойний, а хто ні», — подумав Сайлас.
— Він доволі важкий, — сказав чоловік на милицях, рука з циліндром затремтіла. — Беріть швидше, бо я можу впустити! — він небезпечно хитнувся.
Сайлас ступив уперед, щоб узяти камінь, але в цю мить чоловік із криптексом утратив рівновагу. Єдина милиця під ним ковзнула, і він почав хилитися на правий бік. Ні! Сайлас кинувся вперед, щоб урятувати камінь, і мимоволі опустив пістолет. Але камінь від нього віддалявся. Чоловік падав управо, а його ліва рука тим часом хитнулась назад, і камінь з долоні випав на канапу. Тієї ж миті металева милиця, що висковзала в нього з-під руки, описала в повітрі дугу і вдарила Сайласа в ногу.
Дикий біль пронизав його тіло, бо милиця влучила точно у волосяницю. Гострі шипи вп’ялися в свіжу рану. Скорчившись від болю, Сайлас упав на коліна, від чого пасок врізався в ногу ще сильніше. Падаючи, він ненароком натиснув на курок. Гримнув постріл; на щастя, куля влучила в підлогу. Він уже збирався було вистрелити вдруге, але тут жінка із силою вдарила його ногою в щелепу.
Колле, що чатував біля брами, почув постріл і не на жарт стривожився. Після останньої розмови з Фашем він уже облишив усяку надію на те, що арешт Ленґдона визнають його заслугою. Але ж не можна допустити, щоб через Фаша і його марнославство він, Колле, постав перед міністерським наглядовим комітетом за невиконання прямих обов’язків поліцейського.
«У приватному будинку вистрелили з вогнепальної зброї! А ви собі стояли й чекали біля брами?»
Колле знав, що можливість підкрастися потайки й захопити усіх зненацька давно минула. А крім того, він знав, що коли зволікатиме ще бодай секунду, то його кар’єрі кінець. І, дивлячись на важку залізну браму, він зважився.
— Зламайте її.
Крізь туман, що огортав свідомість, Роберт Ленґдон теж невиразно почув постріл. Потім хтось закричав від болю. Чи це він сам?.. У потилиці неначе стукав молоток. Десь поряд говорили люди.
— Де ти був, чорт тебе забирай? — кричав Тібінґ.
Слуга вбіг до кімнати.
— Що трапилось? О Боже! Хто це? Я викличу поліцію!
— Прокляття! Ніякої поліції. Краще принеси щось, чим зв’язати це чудовисько.
— І льоду! — крикнула наздогін Софі.
І знову все попливло. Гучніші голоси. Якийсь рух. Тепер він був на канапі. Софі прикладала йому до голови пакет із льодом. Голова розколювалась від болю. Коли в очах у Ленґдона розвиднілось, він побачив, що на підлозі хтось лежить. Це що, галюцинація? Здоровенний монах-альбінос був зв’язаний, рот заклеєно скотчем. Щелепа розбита, на правій нозі ряса просякла кров’ю. Він, схоже, теж саме приходив до тями.
Ленґдон повернувся до Софі.
— Хто це? Що... сталося?
Підійшов Тібінґ на милицях.
— Вас урятував рицар із чудодійним мечем, який виготовив Акме Ортопедик.
Що? Ленґдон спробував сісти.
Софі втримала його.
— Роберте, ти мусиш хвильку полежати.
— Я був вимушений, — сказав Тібінґ, — продемонструвати вашій подрузі перевагу свого жалюгідного становища. А то кожен мене недооцінює.
Ленґдон дивився з канапи на зв’язаного монаха й намагався збагнути, що тут відбулося.
— Він носив волосяницю, — пояснив Тібінґ.
— Що?
Тібінґ показав на закривавлений шкіряний пасок із шипами, що лежав на підлозі.
— Пасок для самобичування. Він носив його на нозі. Я знав, куди цілитись.
Ленґдон потер чоло. Він чув про паски для самобичування.
— Але звідки... ви знали?
Тібінґ усміхнувся.
— Я багато років вивчаю християнство, Роберте. Представники деяких сект виставляють свої переконання напоказ. — Він показав милицею на закривавлену рясу монаха. — Як, приміром, оцей.
— «Опус Деї»... — прошепотів Ленґдон. Він пригадав недавню статтю в газеті про кількох відомих бостонських бізнесменів, які належали до «Опус Деї». Перестрашені співробітники вголос заявили, що ці чоловіки під костюмами-трійками носять паски-волосяниці. Однак це звинувачення виявилось помилковим. Троє бізнесменів, як багато інших членів «Опус Деї», мали вищий статус в організації і взагалі не займалися самобичуванням. Це були щирі католики, турботливі батьки і віддані члени громади. Тож і не дивно, що їхні релігійні погляди висвітлювались у статті дуже коротко, а основна увага приділялась незвичній традиції більш ревних членів цієї секти... таких, як оцей монах, що лежав на підлозі перед Ленґдоном.
Тібінґ уважно розглядав закривавлений пасок.
— Але чого б це «Опус Деї» почало шукати Святий Ґрааль?
Ленґдон ще не зовсім отямився і тому нічого не відповів.
— Роберте, — звернулась Софі, підійшовши до дерев'яної скриньки, — що це? — Вона тримала в руці маленьку троянді яку він відірвав від кришки.